Прогулянка за містом

Було незвично тихо. Без автострад, дзвінків, сповіщень. Лише тріск дров у каміні вранці, запах кави з кориці і теплий шарф, який Марк необережно накинув на плечі Лани перед виходом.

— Тобі йде зелений, — сказав він тоді, коли вона вийшла з дому в його светрі, занадто великому, але затишному.

— Це не зелений, це «болото після дощу», — жартувала вона, але не знімала.

Вони йшли лісовою стежкою, час від часу розмовляючи, частіше — мовчки. Поруч. Плече до плеча.

Лана зупинилась біля старого дерева з викривленим стовбуром і простягла руку.

— Дивися, як ніби хоче обійняти небо.

Марк підійшов ближче.

— Або когось, хто не вміє залишатись.

Вона подивилась на нього, вже без усмішки.

— Це про мене?

— Це про те, що я боюсь, що ти колись підеш, і все це стане лише гарною картинкою в альбомі.

— А ти не думав, що я теж боюсь? Що це — занадто добре?

Він нічого не встиг відповісти. Бо в ту ж мить зверху щось зірвалось. Перший дощ. Раптовий, рішучий.

— Ох чорт, — Лана миттєво затягла капюшон. — І це ще не апогей романтики?

— Є один варіант — дерево.

Вони побігли до найближчого дуба, розлогого, густого. Вода текла між гілками, але в самому центрі було сухіше. Вони стояли впритул, злегка притискаючись одне до одного.

Лана засміялась, задираючи голову догори:

— Не віриться, що я мокну посеред лісу в чужому светрі й мені так… добре.

Марк дивився на неї мовчки. Мокре волосся прилипло до щік. Очі — глибокі, темні, але вільні. Не сповнені болю. А чогось нового.

— Лано…

Вона повернулась до нього.

— М?

— Я обіцяю… нічого не поспішати. Але зараз… я мушу.

І перш ніж вона встигла щось сказати — його губи торкнулись її. Легко, несміливо. Не вимогливо, не настирно. Як дотик вітру, як обіцянка, що ще не перетворилась у клятву.

Вона не відштовхнула. Але й не пішла далі. Вони обоє завмерли, лишаючись у цьому моменті, як у теплій краплині часу, що зависла між «поки що» і «можливо».

Вдалині загуркотів грім.

— Нам варто бігти, — прошепотіла вона, стиха торкаючись його грудей долонею.

— Зараз. Тільки візьму твою руку, добре?

— Добре, — сказала вона.

І вони побігли — крізь дощ, сміх, краплі на віях, мокру землю — до дерев’яного будинку, що парував теплом, до вогню, що вже чекав на них.