Балкон

Місто шуміло внизу — гудками машин, уривками розмов, світлом вікон. Високо над ним, на балконі багатоповерхівки, було майже тихо. Лише легкий вітер торкався фіранок, що вибігали з напіввідчиненого вікна кухні.

Марк стояв, спершись на перила, в одній руці — склянка з водою. Лана вийшла до нього босоніж, у м’якому домашньому светрі. В руці тримала чашку чаю. Іще теплий, з імбиром.

— Ти не спиш? — тихо запитала вона.

— А ти? — усміхнувся він, не відводячи погляду від міста.

— Мене розбудив адреналін, — зітхнула. — І кава, яку мені весь день приносили з усіх боків. Схоже, сьогодні я стала «своєю».

— І заслужено. Ти була... блискучою.

Лана зупинилась біля нього. Не впритул, але й не осторонь. Просто — поруч.

— Знаєш, я думала, що впаду. Там, коли Андрій сказав те питання. Воно було... різким.

— Було. — Марк обернувся до неї. — Але ти встояла. Навіть без потреби щось доводити. Бо вже довела.

Вона на мить опустила очі. Потім обережно спитала:

— Чому ти так мене захищаєш, Марку? Чесно?

Він помовчав. Потім повернувся до перил, подивився вниз.

— Бо колись я теж прийшов у команду, де всі думали, що я не витримаю. Що я «зліз зверху», бо мій батько мав акції. І я щодня доводив, що не просто син когось, а сам по собі. А ти — не чиясь, не чийсь тягар. Ти — людина з власним досвідом. Я побачив це ще на першій співбесіді. Побачив очі, в яких більше сили, ніж у деяких генералів у цьому бізнесі.

— Я була тоді розбита.

— Можливо. Але не зламана.

Лана подивилась на нього. Темрява робила його риси м’якшими, але очі — залишались такими ж ясними.

— Я боялась, що стану проблемою для тебе, — зізналась вона. — І досі трохи боюсь.

— Ти — не проблема. Ти — причина, чому я знову вірю, що не все в бізнесі — про цифри. І не все вдома — про самотність.

Вона зробила ковток чаю. Солодкуватий, теплий.

— Марку…

— Ммм?

— Я ще не готова. Але я більше не тікаю.

Він кивнув. Ледь-ледь.

— І я не наближаюсь більше, ніж дозволиш.

— А якщо я просто постою тут? Поруч?

— Це — найкраще місце на світі. — Він усміхнувся. — Поруч.

Вони стояли мовчки, вдивляючись у вогні нічного міста. Балкон був вузький, але місця для них обох вистачало. І в цій тиші було більше ніжності, ніж у будь-яких зізнаннях.