В офісі

Аромат кави був різкий, але Лана майже не відчувала його. Вона стояла біля кавомашини, тримаючи чашку, ніби та була якірцем у штормовому морі. На перший погляд — звичайний ранок. Але повітря здавалося густішим, а погляди — довшими й колючішими.

За рогом, біля шафок для особистих речей, дві жінки з HR-відділу говорили пошепки, не підозрюючи, що Лана стоїть зовсім поруч.

— …точно не його, я дізнавалась, — сказала одна з них.

— Але живе в його домі, — додала інша. — І він щоранку підвозить її. Та ще й прийняв без конкурсу. Ти ж пам’ятаєш, як було?

— Звісно. Він особисто проводив з нею співбесіду. З першого дня всі знали — щось не так. Вона ніколи не називає ім’я батька. І що дивно — він мовчить.

— Може, це його дитина, але він не хоче зізнатись?

— Та ні. Вона ж з'явилась тут вагітною. Скоріше за все, хитра. Прикинулась бідною і безпорадною, а тепер надійно влаштувалась у житті.

Лана відчула, як у грудях щось обвалилось. Кавомашина пискнула, повідомляючи, що чашка готова, але вона не рухалась. Її пальці стискали чашку так, що та ледь не тріснула. Вона зробила глибокий вдих, ковтнула повітря — і гіркота піднялась із шлунку до горла. Не від кави. Від правди. Від того, що вона дійсно нічого не пояснила. Бо хотіла просто тиші. Бо вірила, що люди зрозуміють.

Але тиша стала добривом для чуток.

Коли вона поверталась до свого столу, її спина була прямою. Усмішка — бездоганною, відточеною, як щит. В очах було лише одне: «Не зламаюся».

Вона сіла, відкрила ноутбук і зробила вигляд, що читає бриф. Але в голові все крутилося — голоси, слова, їхні тіні в очах колег.

Через кілька хвилин на екрані з’явилось повідомлення у внутрішньому чаті:

Марк: Зайди, будь ласка, до мене. Якщо маєш час.

Лана повільно видихнула, встала, постукала у його кабінет і зайшла. Двері за нею м’яко зачинились.

Марк сидів за столом, щось переглядав на планшеті, але коли побачив її — відразу відклав його убік.

— Сідай.

Вона мовчки сіла. Її обличчя було кам’яним, очі — сухі, але темні.

— Що сталося? — запитав він тихо, схиляючись трохи вперед.

— Ти ж знаєш, що сталося, — відповіла Лана так само тихо. — Весь офіс шепочеться. Про нас. Про мене. Про дитину. Про твій будинок.

Марк зітхнув. Його погляд зупинився на її обличчі довше, ніж варто було б.

— Я чув дещо. Але не хотів знову нав’язуватись. Думав, що тобі треба простір.

— Простір? — Лана посміхнулась криво. — Простір чудовий, коли ти не почуваєшся ізольованою мішенню. А зараз… Я просто хочу знати: що ми робимо? Що це взагалі — те, що між нами?

Марк нахилив голову.

— Я не знаю, як це правильно назвати. Але знаю точно: я піклуюсь про тебе. І я не хочу, щоб тобі було зле — ні тут, ні вдома.

— Але ти мій керівник. І ми живемо під одним дахом. Для них це виглядає як… зв'язок. Незаконний. Підозрілий.

— Я знаю. І якщо треба — я винесу це на HR. Офіційно. Скажу, що твоя посада не має нічого спільного з нашим… — він запнувся — …співжиттям. Якщо потрібно, знайду іншу квартиру для тебе.

— А ти хочеш, щоб я поїхала?

— Ні, — відповів він швидко. — Але якщо це захистить тебе від бруду — я це зроблю. Я не хочу, щоб твоє життя перетворилось на шепіт за спиною.

Лана мовчала. Потім тихо сказала:

— А якщо я залишусь? І далі житиму в тебе? Що це буде означати для тебе?

Марк підвів погляд. У його очах не було коливань.

— Це буде означати, що я кожного ранку варитиму тобі каву. Що дитяче ліжечко у вітальні не заважає мені, а гріє. І що мені добре, коли ти поруч. Без жодних договорів, умов чи зобов'язань. Просто… добре.

Лана подивилась на нього довго. Її голос був ледь чутним:

— Ти знаєш, що я ще не готова до стосунків?

— Я знаю. Але я не чекаю нічого. Я просто... є. І залишусь поруч, поки ти не скажеш інакше.

В кабінеті зависла тиша. А тоді Лана вперше за ранок посміхнулась по-справжньому.

— Добре. Тоді я теж залишусь. І буду варити тобі каву в неділю. В піжамі. Без макіяжу.

— Домовились, — м’яко відповів Марк. — А ще… я захищу тебе. Якщо хтось ще хоч раз відкриє рота з брудом — матиме справу зі мною.

— А поки що дозволь мені впоратись самій, — сказала Лана, підіймаючись. — Я не слабка. Просто трохи втомлена.

— І трохи особлива, — додав Марк. — Але не кажи HR, що я це сказав. Бо тоді точно піднімуть повстання.