Нова сторінка

Лана сиділа за кухонним столом, закутавшись у м’який плед. Перед нею стояла тарілка з ще теплими сирниками, чашка чаю з лимоном, який Марк приготував без зайвих слів. Вікно було трохи прочинене, і свіже повітря змішувалося з ароматом кориці й смаженого сиру. Вперше за довгий час вона почувалася… в безпеці.

Марк метушився біля кавоварки, намагаючись не створювати незручностей, хоча його очі постійно поверталися до Лани. Вона це помічала. І не злилася — вперше її це не дратувало. Навпаки, давало відчуття, що її існування для когось важливе.

— Ви знаєте… — тихо сказала вона, дивлячись у вікно. — Вчора, коли я лежала в тому ліжку, думала, що, можливо, не прокинусь. І було не страшно. Просто… дуже самотньо. Тепер мені соромно за ці думки. Через дитину. Через себе.

Марк поставив чашку кави перед собою, але не сів одразу.

— Лано, я не можу навіть уявити, що ти пережила. Але одне знаю точно — зараз ти не одна. І не будеш.

Вона кивнула повільно, ковтаючи сльози. Потім витерла обличчя рукавом пледа і виштовхнула з себе усмішку.

— Дивно… Я навіть не знаю, що робити з цією турботою. Забула, як це — коли хтось піклується без вимог, без зневаги. Просто так.

— Почни з малого, — Марк нарешті сів напроти. — Скуштуй сирники. Це не шедевр, але я старався.

Лана посміхнулась вже щиро і взяла виделку.

— Якщо чесно — вони кращі, ніж ті, що я їла в Парижі. Тільки не кажіть французам, бо вони образяться.

Марк засміявся. І його сміх був настільки теплий, що Лана на мить забула про все — про темну квартиру, про образи, про зраду.

— До речі… — Марк обережно подав їй білий конверт. — Це тобі. Просто — щоб ти могла дихати.

— Марку… — її голос зірвався. — Я не можу прийняти це. Це… забагато.

— Це не милість. Це не подачка. Це шанс. Для тебе і для твоєї дитини. І я знаю, що ти правильно ним скористаєшся.

Лана довго дивилась на конверт. Потім на Марка. Вперше за довгий час в її серці зародилось щось тепле. Не любов. Ще ні. Але довіра. І надія.

Вона поклала конверт на стіл і прошепотіла:

— Дякую. Не за гроші. За те, що ти є.

Марк мовчки кивнув, потім злегка посміхнувся, відвівши погляд. Він на кілька секунд замовк, немов обмірковував щось, а тоді промовив обережно:

— Слухай… Можна я скажу дещо трохи... менш формальне?

Вона подивилась на нього, трохи здивовано, але без настороженості.

— Можемо перейти на «ти»? — він усміхнувся невпевнено. — А то я себе почуваю старим професором, коли говорю «ви».

Лана не стримала короткий смішок.

— Ти не схожий на професора. Скоріше на… турботливого кухаря. Або на рятувальника.

— Турботливий кухар — звучить непогано, — засміявся Марк. — То як?

— Домовились, — сказала вона м’яко. — На «ти».

Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки, кожен у своїх думках, поки Марк нарешті не зважився на ще одне.

— Лано… — він говорив повільно, зважуючи кожне слово. — Я не хочу тиснути чи втручатися. Але… якщо ти не проти… Можеш залишитися тут. Скільки захочеш. Я маю ще одну кімнату — вона вільна. Своя шафа, вікно, чиста постіль. Тобі не доведеться нічого пояснювати чи щось відпрацьовувати. Просто — залишайся, якщо хочеш.

Лана відклала чашку. Очі знову зволожились.

— Ти… серйозно?

— Цілком. Без жодного підтексту. Просто хочу, щоб ти знала: у тебе є дах. І людина, якій не байдуже. А якщо колись, через рік чи через тиждень… захочеш залишитись у моїй кімнаті — я теж не буду проти. Але тільки якщо ти сама цього захочеш. Без жодного «треба» чи «належить».

Лана нічого не відповіла одразу. Вона дивилась на нього довго, вдивляючись у його очі, у простоту його слів. Потім просто кивнула. Повільно. Але впевнено.

— Добре, — сказала вона. — Я залишусь. На ніч. А там… побачимо.

— Побачимо, — повторив Марк. — Але знай: двері відчинені.

Він встав, налив собі ще кави, і в цій простій тиші, де ніхто не поспішав, не ображав, не вимагав — Лана нарешті дозволила собі трохи розслабитися. Вперше за дуже довгий час.