Нове життя

Я прокинулась від сильного запаху смаженої їжі. Аромат був такий насичений і приємний, що перехопило подих. Мабуть, давно я не їла нічого теплого, домашнього. Мій живіт болісно стиснувся, нагадавши про себе. Я повільно піднялась на лікоть, ковдра сповзла з плеча. Мене огорнуло сонячне світло — незвично яскраве, тепле... Зовсім не те, до чого я звикла останні тижні.

Кімната була чужою. Простора, затишна, світла. Стіни — кремового кольору, на підлозі — м’який килим. Я кліпала очима, намагаючись згадати, як тут опинилася.

Думки рвалися одна за одною, але все ще залишались в тумані. І тут м’який, спокійний голос перервав моє внутрішнє сум’яття.

— Прокинулись? Зголодніли? — Марк стояв біля столу, у фартуху, з тарілкою в руках. — Я не зовсім знав, що ви більше любите, тому приготував сирники і фрукти. Але якщо захочете — можемо замовити щось інше.

Я відчула, як у мене на очі навертаються сльози. Його доброта була такою неприродною у моєму сьогоднішньому світі, що серце стиснулося.

— Я не зовсім розумію… Що відбувається? Чому я тут? — голос зрадницьки затремтів.

Марк підійшов повільно, сів на край ліжка. Його обличчя було серйозним, але водночас теплим.

— Лано, вчора я знайшов вас у тій квартирі… Ви були непритомна. Рука — поранена, температура — висока. Лікар наполягав на стаціонарі, але я вирішив, що вам буде краще в спокої. Тут.

— Так… Дякую, Марку Євгенійовичу. Ви стільки зробили для мене. Навіть не знаю, як вам віддячити… — я опустила очі, відчуваючи сором і тепло водночас.

— Не варто. Найголовніше — ви і ваша дитина живі. Рука загоїться за кілька днів. Просто дайте собі час.

Я гірко посміхнулась, і несподівано почала говорити, наче прорвало шлюз.

— Не подумайте нічого… Я справді хотіла сказати вам про вагітність. Але... Ця робота була необхідна мені. Я більше нічого не вмію. А жити якось треба. Тому й поїхала на ту конференцію… Там ми і познайомились.

Марк мовчав, уважно слухаючи. Його погляд — м’який, але зосереджений.

— А ваш чоловік? — м’яко запитав він. — Чому він не з вами в такий час?

— У мене… нікого немає. — Я відчула, як стискається горло. — Ми розійшлись кілька місяців тому. Точніше… він просто вигнав мене зі свого життя. Сказав, що я йому набридла. А вчора… вчора він одружився. З "достойною" жінкою, якою я так і не стала.

Я простягла руку вперед, показуючи перев’язку.

— І от результат. Я просто не витримала. Залишив мені десять тисяч євро — мов подарунок. І гардероб. Відчула себе відпрацьованим матеріалом. Вчора ввечері я зрозуміла, що більше не маю права на ілюзії. Живу в страшній квартирі, без світла. Сплю по чотири години. Їм що попало — якщо взагалі їм. А тепер… я не хочу, щоб так жила моя дитина. Я зламана, Марку.

В кімнаті запала тиша. Я дивилася в підлогу, боячись підняти погляд. Раптом відчула його руку на своїй.

— Мені жаль, що вам довелось усе це згадати, — тихо сказав він.

— Та ні, ви не винні… Просто я… не мала це все розповідати. Пробачте.

— Лано… — його голос став глибшим. — Давайте на чистоту. Ви мені подобаєтесь. Як людина. Як жінка. Ви сильна, справжня. Те, як ви тримаєтесь — це викликає повагу. Я хочу бути для вас більше, ніж просто знайомим з конференції.

Я здивовано глянула на нього.

— Можливо, я неправильно висловилась… Але я не готова до стосунків. Зараз — точно ні.

— Ви не так мене зрозуміли, — Марк стис мою долоню м’якше. — Я не прошу кохання, я не кличу в романтику. Я хочу бути поруч. Допомагати. Турбуватись. Бути тим, хто підтримає, коли важко. Просто дозвольте мені це зробити.

— У мене купа проблем. Жахливий характер. І ще дитина. Я — суцільний безлад…

— Лано… — він посміхнувся, але в очах була щирість. — Ви мені дуже подобаєтесь. Довіртесь. Я не зроблю вам боляче. Ніколи.