Найбільша помилка мого життя

Дзвінок у двері пролунав, коли я вже не чекала нічого доброго від цього вечора. Витерши сльози, я спробувала надати обличчю хоч якогось порядку, відчинила, тримаючись за дверну ручку, ніби вона могла мене врятувати від самої себе.

На порозі стояв Марк Євгенійович. У пальті, з пакетом в руках і трохи винуватим поглядом.

— Лана, — тихо промовив він. — Мені сказали, що ви захворіли… і я чомусь вирішив привезти вам особисто ліки.

Його голос був добрий. Надто добрий. Мені знадобилось кілька секунд, щоб відповісти.

— Марк, мені справді приємно, що ви вирішили особисто мені приділити час… Але я все маю. Ви справді даремно їхали. Зараз вже краще. Я впевнена, зовсім скоро повернусь до роботи.

Його очі уважно вдивлялись у мої.

— Я радий, що вам краще, — усміхнувся він. — Тоді… можливо, ви запросите мене на чай?

Його усмішка була теплою. Вона різала мене зсередини.

Я зібралась, стискаючи дверну ручку міцніше.

— Не сприйміть мене неправильно… Я б з радістю запросила вас до себе, проте… чай закінчився. Не встигла купити інший.

Брехня, звісно. Чай був. Але не було місця, де б я змогла дозволити йому побачити мене такою — в цій голій реальності.

— Вибачте, — м’яко сказав він. — Я тоді, напевно, піду.

Його голос не був розчарованим — він був надто людяним. Це й боліло.

— Ні… Це ви мене вибачте, — прошепотіла я.

— Все добре. Виздоровлюйте, Лано.

— Марк…

Він уже повернувся, але я встигла ще:

— Спасибі. Всього доброго.

Коли двері зачинились, я вже не трималася. Падіння було тихим. Мене накрила хвиля — шість місяців болю, приниження, самотності, боротьби. Я приїхала сюди, у Відень, доводити, що зможу жити без нього. Без Віктора. Без його грошей. Без його золотих слів. А він… він сьогодні одружився. І навіть не подзвонив.

Це була твоя найбільша помилка, Лано. Їхати в абсолютно чужу країну, без грошей, із зруйнованим серцем.

Минуло ще кілька годин. За вікном вже світилися ліхтарі, ті ж самі, що колись здавались романтичними. Тепер — мертвими.

Температура піднялась. Тіло ламало. Але голод — мовчав.

Я силоміць з'їла крекер і сіла біля ліжка. Взяла телефон. Прогорнула весільні фото Віктора. Вона така щаслива. Він — теж. А я…

Я жива?

Наливши червоного вина, розбила об стіну. Дивилась у темряву.

— Ну що, з весіллям, дорогий… Живи щасливо. Наскільки можеш — без мене.

Встала. Пішла на кухню. Пальці самі потягнулись до ящика. Ножик. Холодний метал у руці.

— І я буду. Все буде добре. По-іншому, тільки тепер…

Я опустила погляд на ліве зап’ястя. Леза торкнулось шкіри…

  В той момент я не бачила іншого виходу, настільки втомившись від такого життя перетнула межу краплі крові почали капати на паркет, а сльози лились не зупиняючи…