Dior — але без трамвая.

Мене всю трясло.

Прокинулась різко, наче хтось виштовхнув мене зсередини. Не розбудив — виштовхнув. Сон не мав форми, тільки відчуття — ніби падала у прірву і раптом вдарилась об дно. Холодне. Кам’яне.

Квартира була тиха, але не спокійна. І хоч батареї працювали, я тремтіла.

Цей холод ішов не зі стін, не з вікон, навіть не з підлоги. Він йшов звідти, де ще вчора щось тепле билося. Десь із глибини грудей, де, здавалось, колись було серце.

Сіла на ліжку. Спина — пряма, але рух — скрипкий. Ніби я була зроблена з іржавого заліза. Кожен порух болів. Не тілом — думками.

На кухні зігріла воду та налила в кухоль. Не чай, не кава — просто щось тепле, аби притлумити тряску.

У ванній вмилася тією самою водою. Дзеркало видало правду, якої я боялася:

Бліда. Очі — червоні, повіки припухлі. Волосся, скуйовджене від подушки, зрадницьки стирчало в різні боки. Ніщо з цього не личило успішній жінці, яку всі бачать у залі форумів.

І ще ця тиша…

Не заспокійлива. Не м’яка. Вона — як густа пітьма, яка обгортає і стискає. Вона звучала, як питання, на яке я не знала відповіді.

— Та що з тобою, Лано?..

Продуктів не було. Я і не збиралася снідати. Я ж не їм вдома — успішні жінки не мають часу на бутерброди в обшарпаній кухні з облупленими плитами.

Я маю виглядати так, ніби живу краще, ніж є.

Dior. Louis Vuitton. Chanel. І — жодної вівсянки вдома.

Це той абсурд, який ніхто не бачить, але я ж його живу.

На годиннику — 07:00. Зазвичай у цей час я вже на вулиці. У пальті, з кавою в термочашці. Проходжуся пішки до офісу через Рінґштрассе, бо так «концентруюсь».

Але сьогодні…

не мій день.

Сіла на ліжко. Загорнулась у плед, як у власну втому. Обійняла подушку — не тому, що шукала комфорту, а тому що було важко триматися.

Сиділа. Година. Мовчки.

Коли стрілка наблизилась до 8:30, я відкрила телефон і написала:

«Добрий день. На жаль, сьогодні не зможу бути присутньою. Стан здоров’я не дозволяє. Дякую за розуміння.»

Крапка. Відправити. Вдих. І знову — порожнеча.

Уже по обіді довелось вийти. Аптека. Порожня вулиця. Вітер, що бив у лице.

Ті кроки здавались довгими, як маршрут через саму себе.

Ці ліки коштували, як пів життя. Але я купила. Мусила. Бо зірватись — це розкіш.

Тепер я точно знала: ходитиму пішки весь місяць.

Так, Лано. Dior — але без трамвая.

Додому повернулась із пакетом і тремтячими руками. Наливала воду в ту ж каструлю, ставила на плиту, механічно рухаючись — як актор у погано написаному епізоді.

Потім сіла на підлогу, спершись спиною об стіну. Телефон у руках. І раптом — повідомлення з глибини минулого.

Весілля. Віктор.

Фото.

Його усмішка.

Її — досконала. Шовкова сукня, зачіска «під грецьку богиню», букет.

Світло. Ресторація. Радість.

Все, чого не було в мене. Все, що я собі придумала — і втратила.

Серце вдарилось, як птах у скло.

Сльоза — впала. Друга. Третя. Потік.

Екран — розмитий. Як усе моє життя в цю мить.

— Дура… — прошепотіла я в порожнечу. — Повна, справжня дура, Лано Андріївно.

Підвелася.

Механічно, різко. Витягла останні дрібні євро з баночки «на таксі».

У магазині — пляшка червоного напівсухого. Дешевого. Я навіть не подивилась назву.

На кухні відкрила. Налила в бокал.

Сиділа з ним хвилин п’ятнадцять.

Не пила. Не могла.

Бо це було не про вино — це було про біль.

Про крик, який не виходив.

Рука здригнулась.

Бокал полетів вбік, вдарився об стіну.

Не тріснув.

Зате я — давно.

— Дура ти… — голос зірвався. — Дура, Лана. Він сьогодні одружується. І не з тобою. А з нею. Ідеальною. І в них буде дім. Діти. Кава по неділях.

А ти?

Ти — уламки.

І нікому до цього немає діла.

Цей голос у голові — гірший за всі новини, всі зради, всі чутки.

Він звучав моїм тоном.

І бив. Бив так, як ніхто не вмів.

Він знав, де болить.

— Викинув тебе, як сукню з минулого сезону! Навіть не подзвонив! Навіть не запитав!

Дззззззз…

Раптовий звук. Дзвінок у двері.

Я завмерла.

Тиша — ще гучніша.

Сльози — ще гарячіші.

Швидко — руки на обличчя. Витерти. Глибокий вдих. Другий. Третій.

Тіло ще трясло, але я вже йшла до дверей.

— Так, зараз… секунду…

У цей момент не мало значення, хто там.

Чи це сусідка, чи кур’єр, чи хтось із минулого.

Мені було треба одне:

Щоб цей хтось, хоч на мить, повірив, що я ще існую.