Австрія. Літо. Відень. Ранок.

У кав’ярні на Рінгштрассе було просторо, сонячно й ідеально. Як на картинці. Лана сиділа біля вікна з чашкою капучино — фарфоровою, як і все навколо. У неї була біла сукня Max Mara, тонкий ланцюжок Cartier на ключиці й усмішка, відточена до блиску. З вигляду — успішна жінка. Легка, стильна, впевнена. Легенда.

Але шкіряна сумка стояла на колінах — бо стільниця хиталась. А в голові крутилось одне: коли закінчиться цей спектакль.

Ніч вона провела в квартирі на околиці — з облупленими стінами, де плитка у ванній хрумтить під ногами, а вікно не зачиняється повністю. Її туфлі виблискували лаком, а ноги після довгої пішої прогулянки — пульсували болем.

Лана навчилася робити вигляд, що живе так завжди. І що ті десять тисяч євро, які Віктор залишив «на життя», — були актом великодушності, а не приниження.

Він вигнав її зі свого світу, як видаляють зайвий додаток на телефоні — без драми, без сліз, просто «більше не потрібно». Через місяць вона дізналася, що він уже з іншою. Молода, фотогенічна, з тими самими сережками, які колись Лана обирала для себе.

Ти ж хотів мене захистити… від чого? Від себе?

— Лано, — знайомий голос вивів її з роздумів. — Ви самі сьогодні? Можна приєднатися?

Марк Євгенійович стояв з келихом апельсинового соку. Класичний костюм, лагідний погляд. Він був старший, розумніший, поважніший. І уважний. А це було найнебезпечніше.

— Звісно, — вона усміхнулась, ідеально дозовано.

Він сів навпроти, глянув на її руки.

— Новий браслет?

— Подарунок від себе самій, — збрехала легко. Насправді він був з італійського секонд-хенду.

Марк щось говорив про презентацію, про нових партнерів. А вона бачила, як його погляд зупиняється на ній трохи довше, ніж треба. І від цього серце стискалося. Не від радості. Від страху.

Він добрий. Він бачить у мені те, чого більше нема. Я не маю права його ранити.

— Ви знаєте, Лано, — сказав він, обережно, — я завжди захоплювався не лише вашою роботою, а… вами.

Вона застигла на мить. Потім тихо відповіла:

— Марку Євгенійовичу… це дуже важливо для мене. Але… я зараз у процесі. Жити — інакше. Без блиску. Без опори. Без ілюзій. І… без кохання. Ще довго, мабуть.

Він кивнув. Без образ. Без натиску.

— Тоді просто дозвольте бути поруч. Поки ви вчитесь літати заново.

І ця фраза — проста, майже офіційна — боліла більше, ніж усі зради Віктора.