Вхід без розігріву

Коли Лана вперше переступила поріг головного офісу “Levandov Development” у Відні, їй здалося, що потрапила до надточного механізму — беззвучного, ефективного і трохи чужого. Скло, бетон, тиша. Люди говорили стиха, мов боялися порушити якусь тонку архітектурну симфонію, яка звучала не в повітрі, а в стінах.

Її зустрів сам генеральний директор — Марк Левандов, і це вже саме по собі було незвично. Він не подав руки — лише злегка нахилив голову, ніби визнаючи її як фігуру на шахівниці.

— Ви прибули, — сказав тоді. Просто й чітко, але в його погляді була пауза. Та сама, з якої народжуються питання.

У ті перші дні Лана почувалася радше спостерігачкою, ніж частиною команди. Вона працювала зосереджено, майже фанатично. Її досьє було бездоганним:  кілька гучних проектів у Києві, вільне володіння трьома мовами. Але в цій компанії талантів і структурованої амбітності, вона все одно почувалась ніби у резервуарі з льодом — треба було не лише дихати, а й плисти.

Марк часто зупинявся біля її столу. Без причин. Без запрошення.

— Знову не обідаєш?

— Маю дедлайн.

— Він тебе не з'їсть.

— Але якщо я не встигну — з'їм себе сама.

Він усміхався. Та не сміявся. Його очі були темні, глибокі, трохи виснажені — як у тих, хто не спить ночами через те, що любить свою роботу.

Слухи почали ходити швидко. Досить було кількох затриманих наради, де вони залишались вдвох. Декілька розмов, які затягувались після дев’ятої вечора. Погляди, які люди бачили краєм ока, — і світлове шоу здогадок почалось.

— Вона з ним спить.

— Вона йому просто подобається.

— Вона з кимось у Києві, кажуть.

— Він не її тип.

— А може, він узагалі не її тип…

Лана дізналася про це від Софі, керівниці відділу презентацій. Та говорила тихо, як друкарська машинка в архіві:

— Якщо тобі цікаво, вони вже обговорюють вас на курилці.

— Курилки — не моя сфера інтересів, — відрізала Лана. — А обговорення — не моя відповідальність.

Вона справді тримала дистанцію. Не дозволяла жодного натяку на те, що може стати особистим. Не залишалась із ним наодинці, якщо не було робочої необхідності. Її мова стала ще коротшою, точнішою. Але в очах, коли вони з Марком зустрічались поглядами, блищало те саме: глибина, в якій щось мовчало.