Знайомство з Марком

Прилетівши в Австрію, я відчувала себе на порозі нового життя, що мало дати мені сили та можливість жити далі, без усвідомлення пережитого минулого.

Пройшовши контроль в аеропорту, в останнє взяла паспорт на контролі і попрямувала у слід невідомому для мене, але новому життю.

На ті кошти, що в мене залишились, я змогла забронювати не дорогий готель в Відні.

 Буваючи закордоном до того досить часто, ця поїздка не була чимось особливим для мене. Вона не відкривала для мене захоплення для життя, сповнене амбіціями та емоцій. 

Я залишилась з розбитим серцем та купою проблем у чужому місті і навіть країні. У невідомому напрямленні. Я не розуміла, що можна очікувати від цього: результат чи програш у грі..

Тепер для мене спав обов'язок, що купити з продуктів аби приготувати страви на сніданок чи вечерю, і як найголовніше на них заробити, яким способом та шляхом: тяжким, як то роблять більшість із нас, чи легким —, як ті, кого не огортають почуття зобов'яності перед кимось, навіть перед собою.

Цей план здавався мені з кожним днем все нереальнішим, майже нічого не розуміючи в піарі, але маючи купу ідей, я планувала вижити серед невідомості і невідомих для мене людей та грошей.

«Що ж, Лано, ти все-таки з'їхала з глузду», — перше, що миттєво припало мені на думку

«Презентація у ввечері, у тебе все вийде! Просто вір у свої здібності. Настав, нарешті, час для реалізації планів. Так повинно було скластися.», — побачивши на телефоні повідомлення, яке обірвало гостру думку, я зібралася з емоціями та сіла у таксі, забувши про хвилювання та відчай, які встигли знайти свій шлях.

Зайшовши в готельний номер, валіза зразу опинилась на кріслі у розкритому вигляді, звідки виглядав мій одяг. Взявши все необхідне, я почалась збиратися в ту ж саму мить, щоб не гаяти час попросту. Ця презентація - моя остання надія для зміни життя; мій останній шанс довести собі, що мої старання протягом останніх років були не дитячими вже іграми, а не чим іншим, як мотивацією для відкриття майбутнього, свого майбутнього, яке я бачу наповненим улюбленою справою, а найголовніше — успіхом.

Коли я перевернула свою велику косметичку на ліжко, звідти випало безліч помад, підводок для очей, консилерів та тушів, які супроводили своє падіння ледве чутним шумом та повалилися один за одним на червоне шовкове покривало, яке не могло не пригорнути мене своєю красою. Я почала згадувати як фарбуватися, не тільки ази, коли навчилася у свої 14, але і так, щоб виглядати на всі свої уявних 29, маючи всього 19 в реальності.

Годинник пробив 4, в той час локони один за одним спадали з плойки, завиваючись в правильному порядку. Ще кілька штрихів з обличчям і волоссям і Лана Ленц готова покоряти Віденські бали. Проте хвилювання все більше огортало мою душу, за своє не довше доросле життя, я не жила в такому стресі як останні місяці. Зараз за все повинна відповідати самостійно, ця презентація є  для мене шансом, який я не можу втратити. Тільки цим проектом і жила останні місяці. Обравши плаття міді і червоні лодочки, доповнивши образ такою ж помадою і клатчем я сиділа напроти дзеркала і думала, чому не можна просто жити, а весь час маю боротись за шанс на життя тепер.

-Дорослість я тебе ненавиджу-, промовила сама до відображення дзеркала, та продовжила збиратись.

Готель знаходився на окраїні, викликаючи таксі думки були лише про вартість цієї поїздки, останнім часом було і так забато витрат, операція по зміні зовнішності, підкориктувала риси обличчя, змінила форму лиця, носа, усмішку. В результаті ніхто  з моїх минулих друзів не зміг ми упізнати мене тепер, змінила колір волосся золотистий блонд перетворився в холодний пепельний білий, хоча скорше це був вже сірий. Дивлячись на себе нову хотілось заплакати з усіх сил, трималась лише через намальовані очі на які потрачено було надто багато зусиль і часу.

-Тепер ти інша, від наївної дівчинки, що носить рожеві окуляри нічого не залишилось, тепер ти Лана Андріївна Ленц із простої і дитячої дівчинки ти станеш Ланою Андріївною, що будуть поважати і перед якою будуть схиляти голови самі вищі люди цього міста і не тільки. Я стану Ланою Ленц із світовим успіхом, моє ім'я буде у всіх на устах, для цього і так багато було заплачено вже, ніколи не обертайся назад, тільки вперед -, сідаючи в машину та поправляючи плаття промовила  про себе останні слова батька, витерла невеличкі сльози на сітківці ока та пройшлась ще раз по губах яскраво червоною помадою, яка так гарно скривала мій стан даючи поштовх іти далі з широкою усмішкою на обличчі.

Презентувавши свій проєкт, я відчула, як серце вискакує з грудей. Воно билося так шалено, ніби хотіло втекти звідси раніше за мене. Проте нічого особливого не сталося: я просто розповіла, відповіла на кілька питань — і все. Ніхто не аплодував стоячи, ніхто не рвався запропонувати мені контракт чи бодай обмінятись візитками.

У голові, мов заїжджена платівка, лунав докір: «На що ти тільки сподівалась, Лано? Таких, як ти, тут десятки. Із кращими ідеями, з голосами впевненішими, з посмішками впевненішими...»

Намотуючи кола у світлій, напівпорожній залі з келихом соку в руках, я відчувала, як самотність підкрадається з кожним ковтком повітря. Світло ламп лише підкреслювало мій стан — мов на сцені, з якої всі глядачі вже давно пішли.

І тут… він.

— Дама не проти моєї компанії? — запитав чоловік у дорогому костюмі, з келихом шампанського, легко, майже грайливо.

Його голос розірвав клубок тривожних думок, змусив мене повертатись у реальність.

Просте бажання познайомитись — та моя уява вже вимальовувала сцени майбутнього: офіси, контракти, успіх... Але я відкинула ці фантазії, спробувала зосередитися.

— Дама не проти. Проте вона не п’є, — відповіла я, відставляючи свій келих із соком.

— Невже зовсім? Навіть у такий день? — він теж поставив обидва келихи на столик поруч. Його жест був несподівано поважним.