Розділ 10. Не наша вода

Ігор повернув заслонку звичайною лебідкою лише після того, як прибрали великий візок. Даніель стояв на людському боці, дивився не на рух стулки, а на тих, хто знову наближався до столу. Власниця двох каністр пішла з Леоном до зовнішніх дверей. Під лавкою лишилося кільце від її мокрої тари.

— Тепер ви стоятимете тут? — спитав чоловік із останньої пари.

— Зараз чекаю своїх.

— Ті вернуться, коли підете.

Даніель подивився на Ігоря. Той уже отримав підтвердження поста; дозволений людський вхід лишався під їхнім службовим наглядом. Закрита стулка не перетворила Даніеля на другу зміну охорони.

— Пост повідомлений. Я не обіцятиму ночувати біля вашої черги.

Чоловік стиснув ручку відра.

— Нам знову самим?

— Вам мають назвати відповідального тут. І номер відповіді, якщо він не прийде.

Ігор повернув свою табличку так, щоб із людського боку читалося ім’я й службовий канал. Попросив не ставити порожню тару перед засувкою. Даніель не лишив на стулці мітку як обіцянку невидимого чергування: обидві вже втратили чинність.

Чоловік із відром не пішов. Дивився на стіл, біля якого знову зібралися ті, хто бачив падіння порожнього візка.

— У мене місце було перед тією жінкою. Вона лишила тут каністру. Тепер усе пересунули, і я знову останній?

Ігор повернувся до списку номерів, але люди вже називали різні місця. Даніель витягнув свою чисту копію карти й не написав на ній жодного імені. Поставив аркуш перед ним зворотним боком.

— Покажи останній номер, під яким справді налили. Від нього відновимо тих, хто чекав.

— А ті двоє з окремою заявкою? — чоловік показав на Уляну й Бена. — Їм тепер поперед усіх, бо він із тобою?

Бен сам підійшов до стола.

— Наш лист звіряли збоку. Це не місце у видачі. Уляну вже покликали за її номером, тут мають бачити його час. Другий будинок ще нічого не одержав.

Ігор звірив обидві позначки. Повернув на видиме місце два номери, які були до перерви; чоловік із відром стояв серед них. Уляна не віддала свого отримання назад, але показала талон, щоб ніхто не вставив її замість відсутньої людини.

— Пишіть номер, — сказала вона. — Не наші імена, не його хвору матір, не всі наші двері на стіні. Щоб побачити чергу, вам цього не треба.

Даніель погодився. Ігор виніс коротку дошку з номерами, залишивши особисті заявки при службовому столі. Тару поставили поруч, так, щоб її можна було підняти, не заходячи до вантажного рукава. Якщо людина відходила по свою каністру, місце тримали за підтвердженим номером, а не за силою того, хто лишався біля нього.

Для отримання за іншого мали показувати окреме доручення. Ігор прийняв це до звірки зі столом, не дозволив Даніелеві підписувати за будинки одним розчерком. Черговість звичайних заявок не змінювалася від того, що хтось хотів допомогти людині, яка не могла прийти сама.

На кілька хвилин стало повільніше. Чоловік із відром пішов по свій талон, жінка за ним показала стару позначку. Даніель не прискорив це ще однією стулкою. Коли першу після перерви тару почали наповнювати, чоловік нарешті посунув відро на суху частину стола й перестав притискати ручку до грудей.

— Отак видно, — сказав він.

Даніель подивився на звичайну дошку. Її можна було прочитати після того, як вони підуть. Вона не трималася на його короткій мітці й не вимагала, щоб люди знову попросили в нього воду.

Уляна прийшла з Беном, тримаючи десятилітрову біля ноги. Напарник ніс другу таку саму й поставив поряд. Лідіїний районний стіл підтвердив окремий номер; тут фактично видали двадцять літрів саме її будинку. Старий хибний ряд про дві з’єднані адреси закреслили зі збереженням часу й причини, а не вирвали.

— Це наше отримання, — сказала вона Даніелеві. — Не дякую за нього так, ніби ти віддав своє.

— Добре.

— За візок подякую. Якби він став під стіл, мене б вдруге не покликали.

Бен передав їй копію виправленого листа. Уляна запитала, коли їй або Остапові треба підтвердити наступний прихід; Ігор назвав їхню районну годину, не їхні імена в чужому домашньому графіку. Леон повернувся, сказав, що зовнішня дорога для повернення вільна.

— Ми підемо з тобою до повороту, — запропонував Бен.

— До повороту. Далі Остап прийме. Я не піду за вами в депо з повними каністрами.

Даніель підібрав порожню тканину футляра, яку зронив із власної торби. Відповісти «не треба» було легко. Значно важче було не перебудовувати в голові її повернення як наступну частину їхньої роботи.

Другий лист Бен розгорнув уже на лавці. Стефанія з Дмитром не мали сьогоднішньої води. Мати не могла прийти по свою частину, син не хотів лишати її після вечора. Ця заявка була прийнята окремо, але відповідальний ще звіряв право іншої людини забрати воду під їхнім номером.

— Їхню видачу сюди не дописали, — сказав Бен. — І Улянину їм не зарахували. Лишився спосіб отримання.

— Можна забрати нам, — запропонував Даніель.

— Кому «нам»? Ти сьогодні ходив із ними й зі стулкою. Леон ніс чужу каністру. Завтра в нас свої зміни.

Він не говорив сердито. Просто притримував край листа, поки Даніель переставав бачити в ньому двадцять літрів, які можна дотягнути ще одним рухом.

Бен уже домовився з Дмитром про наступний ранок: після домашньої передачі він сам прийде, візьме заявникову тару, покаже окреме доручення на районному столі. Збирати невідому команду носіїв не просив. Воду Бен мав одержати на пункті під Стефаніїним номером, у малих каністрах; їжу для того будинку оформляли окремою заявкою. Ні домашні двадцять три, ні їхній сьогоднішній прихід для цього не змінювалися.

— Тобі потрібна підміна? — спитав Даніель.

— Домашню ранкову передачу до виходу вже погодив із Ніною. Районні години завтра не мої. Якщо шлях закриють, повідомлю, не впишу отримання.

Він показав порожнє місце для підпису Дмитра. Даніель повернув лист, не лишив там свого.