Розділ 7. Чужа хвіртка

Даніель посунув папку, коли Ніна поставила перед ним обід. На годиннику ще було за п’ять хвилин дванадцята. Леон сидів, не роззуваючись; потім помітив власні черевики під столом і нарешті витягнув із них ноги.

— Коли Бен знову потягне нас кудись, скажи, що мене вже видали складу, — попросив він.

— Не потягну, — відповів Бен. — Хочу пройти до одного двору. Без тебе дороги не обіцяю.

Він не розгортав аркуш між мисками. Даніель доїв, відніс посуд правою, повернувся до вільного краю. Бен поклав там два складені листи. На одному було кілька східних адрес; другий він притримав долонею.

— Ось тут мали мене чекати в день водного рейсу. Через рейс не дійшов. Сьогодні відповіли: до вечора господарка вдома. Звідти можна підійти до старого водного двору. Але «можна» ще треба спитати.

— А другий?

— Інший будинок. Не будемо ставити всіх під один номер тільки тому, що я знаю дорогу.

Софія сіла на край лавки з двома тонкими лінійками у футлярі. Не розкрила їх біля їжі.

— Для показів потрібні однакові прилади, — сказала вона. — Районний стіл має польові. Їх можна взяти під номер і повернути. Я хочу, щоб люди самі бачили шкалу.

— Твоя Межа теж бачить, — відповів Даніель.

— Моя Межа не лежатиме в чужій руці, коли мене тут не буде.

Він відклав свій олівець. Їй не треба було доводити, що навичка корисна. Вона говорила про людину, яка муситиме повірити їм після того, як вони заберуть усе зі стола.

О другій Софія з Адою мали бути на пункті. До того лишалося досить часу поїсти й пройти свої п’ятнадцять хвилин; для східного обходу й повернення — ні. Даніель прибрав із майбутньої дороги її ім’я.

— Почнемо з проходу. Ти після зміни подивишся, яке місце нам дали.

— Після мого сеансу, — сказала вона. — О 16:40 чекаю відповідь про групу.

Леон повів пальцем по Беновому аркушу, зупинився біля арки.

— Оце не шлях, а зручна рисочка. Учора звідси не ходили.

— Тому й прошу тебе.

Кур’єр поглянув на сухі шкарпетки, що лишилися біля мата.

— Дай пів години. І назад не бігтимемо.

Ніна прийняла денні проходи разом із Еммою; Марк лишався біля домашньої техніки. Бен передав їй час повернення, не свою незакінчену заявку. О 12:55 троє вийшли. Папка була на правому плечі Даніеля, вимірювач лежав у торбі Леона. Воду взяли з домашньої тари на день, не замовляли для цієї прогулянки окремої видачі.

За першим поворотом Даніель зупинився. Коротка стежка, якою Бен хотів пройти раніше, упиралася в зачинений службовий прохід. На дошці висіла нова звичайна табличка. Леон прочитав номер обхідного дозволу й повернувся до ширшої вулиці.

— Тут до вчорашнього вечора було відчинено.

Бен потер край свого аркуша.

— Я саме цим шляхом обіцяв.

— Тепер покажеш інший.

Вони обійшли будинок. У дворі хтось вибивав мокрий матрац об поруччя; бризки падали на колеса дитячого візочка. Даніель пройшов далі від них, затримався, поки Леон розпитав про вихід. Кур’єр не назвав їх службою, якій треба відчинити. Показав свою дорогу, отримав вказівку й подякував.

До потрібної хвіртки дісталися о 13:45. Бен постукав двічі. Жінка в короткій темній куртці вийшла до сітки, але ключа не витягла.

— Я Бен. Передавав через пост про затримку.

— Передали. Я Олена.

Вона дивилася повз нього, на Даніеля. На хвіртці висів шматок світлої тканини, зав’язаний так низько, що його можна було зняти зсередини, не простягаючи руки вгору.

— Ви були біля водозабору? — спитала вона.

— Був.

— Ореста витягли?

Даніель згадав працівника з порожнім кухлем, його праву руку біля ручки. Ім’я тоді називали для аварійного поста.

— Він вийшов до внутрішніх дверей. Його прийняв колега. Ми бачили його після цього, ходив сам.

Олена притиснула пальці до сітки.

— Мій брат. Учора приніс запис. Сказав, що ви ще довго не могли тримати рацію.

— Не міг.

— А воду не приніс. Нам із того двору лишився талон.

Бен відступив убік, звільняючи їй огляд. Даніель не став називати домашні сто двадцять: вони стояли в іншому місці й не відповідали на її слова.

— Частину забрали до падіння. Решта пішла з візком. У записі має бути, що Орест відпустив ручку вже після зламу.

Він почув чужу твердість у власному голосі й стишився.

— Якщо його записали інакше, дамо наш примірник.

— Його не змушують повертатися до тієї рампи. Це я вже спитала.

Олена дістала ключ. Даніель помітив рух, подумав, що зараз їх пропустять. Вона замкнула додаткову засувку й поклала ключ назад.

— Через мій двір не ходитимете.

Леон забрав руку з поруччя.

— Навіть пішки?

— Навіть пішки з вашими приладами. Тут мати в кімнаті біля проходу. Коли ви почнете міряти, завтра інші підуть слідом: чиїсь ящики, люди з печатками, ті, хто скаже, що ви вже дозволили. Я не давала їм дозволу.

— Ми не можемо дати за вас, — сказав Даніель.

— А вони питатимуть вас чи мене?

Він не відповів одразу. На його карті цей двір був не будинком, а коротким переходом між двома потрібними місцями. За сіткою висів вимитий рушник, і хтось повільно відчинив внутрішні двері. Олена повернула голову й сказала, що зараз прийде.

— Нам потрібне місце для порівняння, — почав він. — Як тут змінюється поле зранку й увечері. Якщо бачимо його лише з одного боку…

— Бачитимете з того, який вам дали.

Бен сховав олівець.

— Олено, я прийшов ще про людей за трубою. Ти обіцяла назвати, до кого стукати, якщо вони лишилися.

Вона подивилася на його кишеню, де лежав другий лист.

— Залишилися. Мати з дорослим сином — за зовнішнім поворотом, двері з синьою дошкою. Вони не хочуть переїжджати до вас. Спершу спитай, чого їм треба.

— Спитаю.

— А ти, — звернулася вона до Даніеля, — не пиши, що тут порожньо, бо не зайшов.

Леон розгорнув карту на своєму ящику й закреслив лише стрілку проходу. Даніель провів поряд нову, навколо кварталу. Вона вийшла майже втричі довша.