Глава десята.

Еміль прокинувся рано, як завжди, не дозволяючи собі лінуватися навіть вранці. Його день починався з короткої пробіжки, холодного душу та щільного сніданку. Все це допомагало йому налаштуватися на роботу. Тренувальна зала, яку він відкрив рік тому, стала для нього не просто місцем заробітку, а й своєрідним притулком.

Тут він міг не тільки займатися своєю справою, а й відволікатися від тих думок, які не давали йому спокою. День видався сонячним, і через великі вікна зали проникало тепле проміння, наповнюючи простір яскравим світлом. Простора зала з боксерськими грушами, лавами для жиму та важкими штангами була пожвавлена ​​людьми, які тренувалися з раннього ранку. Звук удару по груші, ритм кроків на бігових доріжках та рідкісні команди тренерів створювали звичне тло. Еміль стояв у кутку, спостерігаючи за одним зі своїх клієнтів, намагаючись дати йому потрібні поради щодо техніки. Але сьогодні щось було інакше. Спочатку це відчуття видалося йому дивним, необґрунтованим.

Щойно вловима вібрація в повітрі, наче хтось спостерігає за ним. Він озирнувся на всі боки, але не помітив нічого незвичайного. Той самий зал, ті самі люди.
"Може, просто втомився", - подумав він, струшуючи з себе це почуття. Він повернувся до роботи, допомагаючи іншому клієнту підтягнути техніку ударів. Минуло кілька годин, перш ніж він знову відчув це. На цей раз він помітив чоловіка, що стояв біля вікна навпроти. Незнайомець виглядав непримітно: звичайна куртка, кепка, темні окуляри. Він стояв нерухомо, наче роздивляючись щось у вікні. Еміль насупився.

Чоловік не рухався вже кілька хвилин, що здалося дивним. Він підійшов до стійки адміністратора, звідки можна було краще розглянути вулицю, але на той момент незнайомець уже зник.
"Просто здалося," - сказав він собі, але всередині засіла тривога. Трохи згодом, під час перерви, він вийшов надвір подихати повітрям. Проходячи повз сусіднє кафе, він краєм ока помітив іншу людину, яка дивилася в його бік. Цього разу це була жінка, одягнена у темне пальто. Вона зустрілася з ним поглядом і відразу відвернулася, ніби злякалася, що її викрили. Еміль зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Люди на вулицях займалися своїми справами, але відчуття, що його спостерігають, не відпускало. Коли він повернувся до зали, він одразу зачинив за собою двері та перевірив камери спостереження. Все виглядало нормально, ніхто з відвідувачів чи клієнтів не викликав у нього підозри. Його день продовжився, але концентрація постійно давала збій. У голові спливали уривки спогадів про минуле, про тих людей, які шукали його раніше.

Невже хтось вийшов на його слід? Під час чергового тренування він помітив, як хтось із клієнтів молодий хлопець намагається непомітно крутити головою, оглядаючи зал. Другого дня Еміль не звернув би на це уваги, але тепер кожен рух здавався підозрілим. Він вдав, що поправляє грушу, але уважно спостерігав за хлопцем. Той щось сказав сусідові, і обидва коротко перезирнулися.
"Може, це просто параною," - подумав Еміль, але внутрішній голос кричав йому про інше. Коли день добігав кінця, Еміль закрив зал і залишився сам. Він знову переглянув записи з камер, але нічого дивного не побачив. Але почуття, що його спостерігають, не зникло. Він сів у крісло біля вікна, дивлячись на темне місто. Думки про Селена знову прослизнули в його голові, але цього разу вони змішувалися з тривогою. Якщо це справді хтось із минулого, то вона теж може опинитися у небезпеці.

"Я не дозволю їм знову втрутитися в моє життя", - сказав він собі, стискаючи руки в кулаки. Еміль розумів, що йому треба бути напоготові.

Спогади наринули на Еміля, наче хвиля, яка не знала пощади. Він сидів у темній кімнаті свого залу, але в голові не було ні камер, ні клієнтів. Лише уривки минулого, які стали нагадувати про себе все сильніше. Тоді йому було 18. Юний, наївний, сповнений надій хлопець, він ледве міг уявити, що опиниться в центрі угоди, від якої залежатиме не лише його життя, а й життя інших. Його батьки залишили по собі як борги, а й ланцюг зобов'язань, що з світом, який Еміль намагався уникати. Склад був холодним, незважаючи на літній вечір. У повітрі пахло олією, сигаретним димом та чимось металевим. У кутках приміщення лежали старі ящики з маркуванням, які давно втратили сенс.

Тьмяне світло ламп било прямо в очі, створюючи відчуття, ніби все те, що відбувається — це вистава, а Еміль опинився в ролі актора, який не знає своєї репліки.
Віктор Мальцев, високий чоловік років сорока, мав бездоганний вигляд — костюм сидів на ньому як влитий, а його жести були відточені, як рухи хижака. Навіть його голос був небезпечним, наче м'яка пелена, що приховувала сталь.
Вікторові очі — крижані, сірі — свердлили Еміля наскрізь, ніби оцінюючи його на вагу. За спиною Віктора стояли два охоронці. Один, міцний, широкоплечий, з голеною головою, тримав руки схрещеними на грудях. Його погляд здавався порожнім, але настороженим. Другий — худорлявий і гнучкий, немов тінь, — стояв трохи позаду, немов готовий метнутися вперед за одним лише наказом.

Коли Еміль нарешті підняв очі на Віктора, його пальці злегка тремтіли. Усередині він кипів від злості, але знав, що будь-яке слово проти може стати останнім.
- Ти ж сміливий хлопець, - продовжив Віктор, випускаючи цівку диму. — Сміливість це добре. Але знаєш, що цінується більше? Вірність. Вірність це те, що робить людей важливими для мене.

Еміль стиснув щелепи, відчуваючи, як його руки потіють. Його погляд ковзнув до складеного паперу, що лежить на підлозі. Договір. На її чистій поверхні блищав логотип, який він уже бачив раніше — три перехрещені лінії, що символізують владу та контроль. Все довкола здавалося чужим і неправильним. Еміль хотів повернутись і піти, але він знав, що двері замкнені, як і його доля.
— Ти ж не хочеш проблем, правда? — м'яко, майже дбайливо спитав Віктор. - Просто підпиши. А ми піклуватимемося про тебе, як про члена сім'ї.
Еміль поволі опустився на коліно, підбираючи папір. Він почував себе, немов у сповільненій зйомці. Його розум кричав, що не можна, що це пастка, але тіло рухалося автоматично. Підписуючи контракт, він знав, що ставить підпис як під своїм майбутнім, а й під своєю свободою.

Еміль провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти ці спогади. Але що більше він намагався забути, то сильніше тіні минулого накривали його.
"Вони знають," - подумав він, підводячи очі на своє відображення у склі. - "Віктор весь цей час знав, де я. Він просто чекав відповідного моменту."
Він заплющив очі, відчуваючи, як холод страху охоплює його плечі. Але замість того, щоб піддатися паніці, Еміль зробив глибокий вдих. Він знав, що цього разу не стане жертвою. Цього разу він буде готовим.
"Я не дозволю цьому повторитися", - подумав він. Взявши телефон, він швидко написав повідомлення. Не для Селени, не для Дарія — для одного зі своїх старих контактів, які могли знати більше. Якщо вони все ще живі. Текст був коротким:
"Мені потрібно дізнатися, хто у місті. Терміново." Він натиснув "Надіслати" і відкинувся на спинку стільця. Часу залишалося мало, і він знав це надто добре.

Еміль сидів у повній тиші, тільки слабкий гомін із сусідньої зали порушував цей спокій. Йому здавалося, що кожен звук, кожна тінь на стіні, могли приховувати загрозу. Він відчував, як звичне почуття небезпеки знову починає сковувати його. Його телефон завібрував на столі. Відповідь прийшла швидше, ніж він очікував. Еміль повільно потягнувся за ним, глянувши на екран. Повідомлення було лаконічним:
"Віктор відправив людей. Двоє вже у місті. Будь обережним."
Еміль стиснув зуби, намагаючись зберігати спокій. Все, чого він боявся, тепер підтверджувалось. Вони знайшли його слід. Він підвівся з-за столу і попрямував до виходу з тренувального залу. Надворі його зустрів прохолодний вітер. Еміль глибоко вдихнув, намагаючись зосередитись. "Паніка тобі не допоможе", - нагадав він собі. Сівши в машину, він увімкнув двигун і повільно виїхав на дорогу. Йому треба було подумати, вирішити, як далі діяти. Він знав, що поодинці довго не протримається, але втягувати Селену та Дарія у свої проблеми він не хотів.