Глава дев'ята.

Вона вийшла з машини, відчуваючи, як усередині все стиснулося в маленьку, хворобливу грудку. Вітер підняв волосся, але холод на вулиці не міг зрівнятися з тим, що вона відчувала в душі. Будинок здавався їй чужим, хоч вона знала його кожен кут. Вона зупинилася перед дверима, нерішуче опустивши руку на ручку. Її дихання стало частим та поверховим. Усередині лунали голоси — приглушені, але все одно тремтіння. Вона не могла розібрати слова, але знала, що вони говорять. Про неї.

"Якби її не було... Якби ми не пов'язали себе тоді цією дитиною..." - ці слова, які мати шпурнула їй в обличчя кілька днів тому, луною віддавалися в голові. Вона знала, що це правда: для них вона була не благословенням, а нагадуванням про те, що вони намагалися бути щасливими, але не змогли. Вона хотіла розвернутися та піти.

Де завгодно краще, ніж тут. Але йти було нікуди. Незнайомець відвіз її так близько до будинку, що, здавалося, він спеціально хотів, щоб вона повернулася, хоч би як складно це було. Вона глибоко вдихнула, намагаючись взяти себе в руки, і зайшла всередину. У передпокої пахло вивітреною вечерею. Світло на кухні було ввімкнене, і там, як вона очікувала, сиділи батьки. Вони мовчали, але напруга висіла в повітрі, мов густий туман. Вона спробувала пройти непомітно, але кроки привернули їхню увагу.
- Ти знову пізно! — мати повернула голову, і її голос пролунав різко, мов удар.
- Де була? - Батько насупився, не підводячи очей від телефону.
Вона відкрила рота, але не знала, що відповісти.
- У подруги, - видихнула вона тихо, намагаючись говорити спокійно.
- У подруги, звичайно, - посміхнулася мати. — Мабуть, говорила про те, яке у тебе жахливе життя.
Вона завмерла, відчуваючи, як її руки стискаються в кулаки.
- Я нічого такого не казала.
— Звичайно, ти не зізналася б, — батько нарешті підвів погляд. — Але ж нам і так зрозуміло. Все через тебе. Ми не змогли стати нормальною сім'єю через твої примхи та проблеми.

Ці слова пронизали її, як ніж. Вона кивнула, не дивлячись на них, і швидко піднялася до своєї кімнати. Зачинивши двері, вона сіла на ліжко, обійнявши себе руками. Її погляд упав на кулон, який вона завжди носила. Це був єдиний подарунок, який батьки подарували їй, коли вона була дитиною і який здавався їй справжнім.

"Чому я взагалі народилася?" — ця думка була з нею майже завжди. Але сьогодні вона здавалася особливо гучною. Вона хотіла знову опинитись на мосту, де все було простіше. Навіть якщо її не зрозуміли, хоч би ніхто не звинувачував. А натомість вона відчувала, як стіни навколо тиснуть на неї все сильніше. Єдине, що давало їй сили, це той випадковий хлопець з мосту. Його слова, його доброта. Він не знав її, та просто вислухав. І це було більше, ніж вона могла очікувати від будь-кого.
Вона лягла на ліжко, дивлячись у стелю. У душі була порожнеча, але в цій порожнечі все ж таки залишалася крихітна іскорка надії. Може, не все втрачено. Може, колись вона зможе вибратися з цього.
Еллі лежала на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку. У кімнаті стояла тиша, але вона була важка, майже відчутна. Думки не давали спокою, кожна з них повертала її до мосту, на той час, коли все могло закінчитися зовсім інакше. Чому він зупинив її? Він міг пройти повз, як решта, але він залишився. Його слова, його погляд — це все здавалося нереальним. Вона почувала себе порожньою, наче людина, якій нема чого запропонувати світові, і все ж таки він побачив у ній щось, чого вона сама не помічала. Еля сіла на ліжку, обхопивши коліна руками. Їй не хотілося залишатися вдома. Це місце завжди здавалося їй більшою в'язницею, ніж будинком. Кожен кут нагадував їй про сварки, крики та холодні погляди батьків, які давно перестали бачити в ній дочку. Вона згадала, як незнайомець дивився на неї — спокійно, впевнено, але без засудження.
У цьому погляді було щось, чого вона не бачила раніше: тепло, підтримка, навіть якийсь натяк на віру. Він був ніби нагадуванням про те, що світ за межами її кімнати може бути іншим, що вона сама може бути іншою.
— Якби я могла поговорити з ним ще раз, — прошепотіла вона, сама здивуючись своїм словам. Еля підвелася з ліжка і підійшла до вікна. За склом клубилось нічне місто, його вогні мерехтіли, як зірки. Вона довго дивилася надвір, намагаючись зрозуміти, куди йти далі. Її погляд упав на сумку, в якій все ще лежав кулон, що впав з її шиї на мосту. Тоді він підняв його і повернув їй, а вона, машинально сховавши його до кишені, навіть не подивилася на нього. Еля дістала кулон, перебираючи пальцями його ланцюжок. На звороті кулона вона помітила подряпину, яка раніше не привертала її уваги.
Їй здалося, що вона бачить щось на кшталт напису, але слова були стерті часом. Однак думка про те, що цей кулон міг бути чимось важливим для неї, раптово наповнила її розум. Еля вирішила, що повернеться на міст. Не тому, що вона знову хотіла зробити той самий вибір, а тому, що там щось змінилося. Можливо, саме там вона знайде відповідь на свої запитання або хоча б відчує себе трохи живішою.

                                       ************

 Еміль повернувся на кухню, де Дарій усе ще сидів за столом, закінчуючи кухоль чаю. Він підвів очі, коли Еміль знову з'явився, і підняв брову, помітивши його трохи розгублений вигляд.
- Все нормально? — спитав Дарій, поставивши чашку на стіл. Еміль сів навпроти нього, провів рукою по обличчю та коротко кивнув.
— Селена… здивувала мене, — зізнався він, задумливо дивлячись на стіл перед собою.
- Чим же? — Дарій нахилився вперед, з цікавістю спостерігаючи за другом.
Еміль усміхнувся, але в його посмішці було більше подяки, ніж веселощів.
— Вона сказала, що почуття це не слабкість. Нагадала мені мої ж слова, які я казав їй раніше. - Він зробив паузу і додав: - А потім поцілувала мене в щоку.
Дарій завмер на секунду, потім голосно засміявся, грюкнувши долонею по столу.
— Оце ти потрапив, Еміле! — Він струснув головою, все ще посміхаючись. — Селена не просто слухає, вона ще й запам'ятовує все, що ти кажеш.
Еміль похитав головою, але посміхнувся ширше.
— Знаєш, я завжди думав, що вона замкнута та недоступна. А зараз розумію, що за цією стіною ховається людина, яка набагато глибша і сильніша, ніж здається.
- Це ти тільки зараз зрозумів? — Дарій жартівливо підняв брову. — Селена завжди була такою. Просто потрібен час, щоб вона відкрилася.
Еміль подивився на друга і, трохи повагавшись, сказав:
— Мені здається, я починаю розуміти, чому ти її захищаєш. Вона заслуговує на те, щоб навколо неї були люди, які бачать її справжньою.
Дарій усміхнувся, трохи розслабившись.
— Ти маєш рацію. І, здається, ти теж починаєш це бачити.

Еміль мовчав, але його погляд був зосереджений. Він розумів, що його ставлення до Селені змінюється. Вона більше не була просто замкнута дівчина, якій він намагався допомогти. Тепер він бачив її інакше як сильну, але вразливу особистість, яка, можливо, розуміла його краще, ніж він очікував. Якийсь час вони сиділи мовчки, кожен у своїх думках.
- Ти залишишся на ніч? — спитав Дарій нарешті.
- Так, - кивнув Еміль. — Думаю, мені варто лишитися.
Дарій усміхнувся.
- Добре. А вранці у нас буде новий початок. Хто знає, що станеться?
Еміль кивнув головою, але його думки були далеко. Завтра справді був новим днем, і він відчував, що цей день може багато чого змінити.


Наступного ранку будинок був наповнений тишею. Еміль прокинувся від променів сонця, що пробиваються через фіранки у вітальні. Він не пам'ятав, як заснув на дивані, але почував себе трохи краще, ніж напередодні. У голові все ще крутилися події минулого дня, але ранок приніс із собою відчуття свіжого початку.
Він підвівся, потягнувся і пройшов на кухню, де вже був Дарій. Той стояв біля плити, зосереджено готуючи сніданок. На столі вже були чашки з кавою та тарілки з тостами.
— Доброго ранку, — сказав Дарій, не обертаючись.
— Добре, — промимрив Еміль, сідаючи за стіл. Він відчував, що ще не готовий до розмов, але вдячний за мовчазну турботу Дарія. За кілька хвилин на кухні з'явилася Селена. Вона була одягнена в спортивний одяг, волосся було зібрано в пучок. Її обличчя виглядало розслабленим, а в очах світилася легка втома.
— Ранок, — сказала вона, сідаючи з Емілем.
- Добрий, - відповів він, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Селена помітила його замкнутість, але вирішила не давити. Вона взяла чашку з кавою і мовчки зробила кілька ковтків. Дарій поставив перед ними тарілки з омлетом і сів навпроти.
— Отже, плани сьогодні? — спитав він, дивлячись на обох. Селена знизала плечима.
— У мене тренування після обіду. А ви?

Еміль, все ще занурений у свої думки, відповів не одразу.
- Не знаю. Думаю, мені потрібно трохи побути на самоті і все обміркувати.
Дарій кивнув головою, але в його очах читалася легка тривога.
- Ти знаєш, де мене знайти, якщо що, - сказав він. Еміль вдячно кивнув головою.
Після сніданку Селена вийшла на пробіжку, залишивши чоловіків на кухні. Дарій глянув на друга, який сидів із задумливим виразом обличчя.
— Ти все ще думаєш про вчорашнє? — обережно спитав він. Еміль кивнув головою, подивившись на Дарія.
- Не можу викинути її з голови. Все, що сталося… це було як удар із минулого. Я думав, що впорався, а виявилось, що ця рана все ще болить.