Глава третя.

Щоранку Селени починало однаково. Її життя було розписано за хвилинами – ідеальне, як і все, до чого воно торкалося.
Штори кімнати завжди розсувалися о сьомій ранку, пропускаючи тьмяне світло через вікна. Селена любила ці перші секунди тиші. Поки що ніхто не казав їй, що робити, поки мама не нагадувала, що досконалість – це її обов'язок. Її дитинство пройшло у студії. Поки інші діти ганяли м'яч на шкільних дворах, вона відпрацьовувала па перед дзеркалом. Вона не заперечувала. Тоді їй здавалося, що балет – її доля, що оплески стануть ліками від усього. Але десь у глибині вона вже тоді розуміла, що танець витісняв щось більше – свободу бути собою. Мати не терпіла відхилень. Ані зайвого слова, ані краплі емоцій. Вона казала, що сцена не вибачає слабкості. Селена звикла. Вона не плакала, коли впала з першої підтримки. Не скаржилася, коли репетиції йшли годинами. Вона ставала тим, що хотіла бачити її матір – ідеальною. Але ідеальність коштувала дорого. Лише іноді, в напівтемряві кімнати, вона дозволяла ставити запитання. Що було б, якби вона могла просто жити? Якби її світ був більшим, ніж дзеркала та дощата підлога студії?

Того дня, коли її батько пішов із життя, залишився для неї чермною плямою. Вона не пам'ятала обличчя людей, їхні слова. Пам'ятала тільки, як мати стояла поряд, строга і холодна, що не дозволила нікому з них плакати.
"Сльози марні", - тоді сказала вона. Ці слова Селена ввібрала, як і все інше. Тепер її минуле було її частиною. Воно йшло за нею, і кожен крок нагадував, що її місце – на сцені, під яскравими вогнями. Вона не намагалася не думати про інше, хоча десь усередині відчувала, що її крижаний мур, зведений матір'ю, повільно тріскається.
Селена сиділа біля вікна, спостерігаючи, як помаранчеве світло заходу сонця повільно затихає за обрієм. У неї в руках була чашка зеленого чаю, але він давно охолонув. Думки блукали десь між уроком балету та неясними відчуттями порожнечі, яке вона не могла пояснити. Спогади поверталися, як настирливий шепіт. Її перша репетиція у професійній студії. Мати стояла біля стіни, не зводячи з неї погляд, що оцінює погляд пропалював наскрізь. Тоді Селена ледь не впала, коли їхня викладач, мадам Лорент, попросила її виконати фуете. Але ні мати, ні мадам не дали їй другого шансу - вона мала впоратися з першого. І вона впоралася.
"Сильні не помиляються", - сказала мати після репетиції, забираючи дочку додому. Селена тоді не усвідомлювала, що це стане її гімном, але з того часу вона жила лише цим. Вона не помилялася.
Їй було дванадцять, коли його не стало. Вони поверталися додому пізно ввечері після її виступу. Селена тоді виступала свій перший сольний номер, і батько був гордий. Він не говорив цього словами, але його тепла усмішка та блискучі очі від сліз говорили всі. Тієї ночі все змінилося. Машину занесло на слизькій дорозі. Вона пам'ятала, як батько вигукнув її ім'я, виштовхнув її з машини, а сам не вибрався. Її врятували перехожі, але пам'ять про те, що сталося, стала для неї нав'язливим кошмаром. Після його смерті Селена замкнулася у собі. Танець став її притулком, єдиним місцем, де вона могла почуватися безпекою. Мати посилила контроль над її життям, повторюючи:
“Ти має бути ідеальною. Він би цього хотів. І вона вірила.
Вона згадувала, як перестала ділитися з матір'ю своїми думками та переживаннями. Все, що від неї вимагалося, - працювати, репетирувати, досягати успіхів. Селена підкорялася цьому, ніби намагаючись виконати останнє бажання батька. Її погляд повернувся до фотографії. Вона нарешті зважилася, встала і обережно зняла знімок із полиці. Батько дивився на неї доброю посмішкою.
- Ти б пишався мною? - Пошепки запитала вона, але відповідь була лише в її уяві.
Тоді селену зрозуміла, що всі ці роки вона танцювала не заради себе, а заради пам'яті про нього. І вперше за довгий час їй захотілося танцювати не тому, що треба, а тому, що їй цього справді хочеться.
Селена провела пальцем по краю рамки, де була невелика тріщина - пам'ять про ті часи, коли вона упустила фотографію в момент нападу гніву. Тоді їй було чотирнадцять, і вона вперше відчула, як біль втрати ставати нестерпним. Вона стояла посеред кімнати, оточена осколками скла, і просто плакала незважаючи на строгий голос матері за дверима, що наказує взяти себе в руки.
З того часу Селена навчилася стримувати сльози. Її обличчя стало маскою, якою вона прикривалася на сцені, та в житті. Горе перетворилося на мовчазну рішучість. Вона більше не дозволяла собі слабкостей, але іноді, коли вона залишалася одна, минуле все одно наздоганяло її.
У двері її кімнати знову постукали. Вона швидко повернула фотографію на місце, не бажаючи, щоб хтось бачив її в такому стані.
- Так? - Холодно відгукнулася вона.
То був Дарій. Він, як завжди, виглядав розслабленим, тримав у руках книгу.
- Ти вечеряти йдеш? - Запитав він, спираючись на одвірок.
Селена заперечливо похитала головою, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.
- Не голодна.
Дарій кивнув головою, але не пішов.

- Думаю, твій батько пишався б тобою.
Ці слова застали її зненацька. Вона підвела голову, щоб подивитись на нього, але Дарій уже розвернувся і попрямував до виходу. Селена знову глянула на фотографію, відчуваючи дивне тепло від його слів. Може, вона і справді робить все правильно? Чи навпаки, заганяє себе у пастку, намагаючись бути ідеальною для того, кого вже немає?
Вона заплющила очі, прислухаючись до звуків будинку. Її звична рішучість дала маленьку тріщину, але вона швидко зібралася, нагадавши собі: завтра репетиція, і помилок не повинно бути.


Наступного ранку Селена прокинулася ще до світанку. Легке світло пробивалося через щільні штори, наповнюючи кімнату приглушеним сяйвом. Вона встала з ліжка, натягла тренувальну форму і розпочала свої ранкові розтяжки. Кожен рух був плавним, вивіреним. Її тіло вже діяло автоматично, незважаючи на недосипання.
Коли вона вийшла надвір, повітря було прохолодним і вологим. Вулиці тільки починали оживати: рідкісні перехожі, запах свіжого хліба з булочной і гуркіт машин, що проїжджали, створювали звичний фон її ранкового шляху.
Селена вирушила до зали, де репетиції розпочиналися з перших променів сонця. Це місце завжди втихомирювало її — запах дерева, блиск дзеркал, звучання старого піаніно в кутку. Її ранок починався саме тут уже багато років, і вона знаходила у цьому певний комфорт. Сьогодні заняття почалися з імпровізації, що було для Селени рідкістю. Викладач, мадам Лорент, вимагала від учнів як точності, а й емоцій, що змушувало Селену почуватися некомфортно.
— Танцюйте не для мене, а для себе, — сказала мадам, оглядаючи зал. Селена рухалася ідеально: кожен крок, кожне обертання були бездоганними. Але цього разу мадам зупинила її завчасно. — Ти не відчуваєш музики, Селене. Ти лише відтворюєш її рухи, — з натиском сказала вона. Це зауваження зачепило її. Вона звикла бути кращою і будь-яка критика відчувалася як провал. Селена ледь помітно кивнула, але всередині її захлеснула хвиля гніву та розчарування. Після репетиції вона залишилась у залі одна. Мадам вийшла, і Селена підійшла до піаніно, повільно пробігаючи пальцями клавішами. Вона задумалася про слова викладача, про те, що означає "відчувати музику". Поки вона була занурена у свої думки, двері в зал злегка прочинилися, і всередину зазирнув Еміль.
- Я думав, ти вже пішла, - сказав він, заходячи. Селена мовчки продовжувала сидіти біля піаніно, не відповідаючи. Вона не хотіла розмовляти, але Еміль не поспішав іти.
— Знаєш, танці — це не лише техніка, — продовжив він, наближаючись. - Це історія, яку ти розповідаєш. Вона подивилася на нього з легким роздратуванням.
- І що ти можеш знати про це? – Еміль усміхнувся, але в його очах читалася щирість.
- Нічого. Але я бачу, що ти маєш більше, ніж просто техніку. Ти тільки не боїшся це показати. Ці слова застали її зненацька. Вона відвела погляд, не бажаючи, щоб він бачив, як її думки плутаються.
— Тобі краще йти, — холодно промовила вона.
- Звичайно, - легко погодився Еміль, прямуючи до дверей. — Але пам'ятай, ти могла б танцювати не лише для себе, а й для когось ще.
Коли він пішов, Селена ще довго сиділа біля піаніно, повторюючи його слова.


Селена провела решту дня в роздумах. Слова Еміля резонували глибше, ніж хотіла визнати. Він був частиною її світу, не знав її прагнень, та його впевненість у її здібностях ніби кидала виклик її звичним думкам. Увечері, повернувшись додому, вона обережно відчинила двері до своєї кімнати. Її погляд одразу впав на стару фотографію сім'ї, яка стояла на полиці. На ній був батько, з теплою усмішкою, що обіймав її за плечі, і мати, строга, але спокійна. Цей знімок було зроблено за рік до того, як батько пішов із життя. Вона опустилася на ліжко, тримаючи фотографію в руках. Згадувалися моменти, коли він завжди підтримував її, вірив у її мрії, говорив, що її танець – це не просто техніка, а спосіб показати душу. Після його смерті щось у ній змінилося. Вона ніби закувала свої емоції в броню, щоб не дозволити болю проникнути глибше. Мати стала ще суворішою. Балет перетворився із захоплення на єдиний сенс життя. Селена навчилася приховувати свої почуття, щоб не розчаровувати її. Згодом це стало звичкою, майже інстинктом. Її думки повернулися до сьогоднішньої репетиції. Можливо, мадам Лорент мала рацію. Можливо, танець міг бути чимось більшим, ніж просто відточеними рухами. Але як дозволити собі це, якщо будь-який прояв емоцій викликав у ній страх? У цей момент пролунав стукіт у двері.
— Селено, вечеря готова, — голос матері пролунав як завжди суворо. Вона відклала фотографію та піднялася. На кухні було звично тихо. Дарій сидів за столом, перегортаючи журнал, а мати розливала суп по тарілках.
- Як пройшла репетиція? — холодно поцікавилася вона, ставлячи перед Селеною її тарілку.
- Нормально, - коротко відповіла Селена, уникаючи прямого погляду.
— Нормально це не відповідь. Ти маєш бути кращою. Запам'ятай це, — відрізала мати, сідаючи навпроти.