Глава друга.

Селена закінчила останнє па на репетиції та завмерла на середині зали. Її дихання було рівним, рухи вигостреними, а погляд суворим. Мадам Лорент кивнула, але замість похвали кинула:
- Завтра о сьомій ранку. Упорядкуй обертання.
Селена не заперечувала. Вона лише коротко кивнула і попрямувала до своїх речей. Вона звикла, що будь-яке зауваження – це крок уперед. У роздягальні було тихо. Інші танцюристи пішли одразу, як тільки закінчили свої партії. Вона залишилася останньою, як завжди. Селена відчувала, що лише самотність допомагає повністю зосередитись.
Щойно вийшовши на вулицю, вона почула:
- Гей! Ти з балету?
Вона обернулася, насупившись. Перед нею стояв хлопець, одягнений у легку куртку, з розпатланим волоссям.
– І що? - коротко кинула вона, вивчаючи його поглядом.
- просто вирішив заговорити, - його голос був легким, наче вони старі друзі. – Я Еміль.
Селена промовчала. Вона відвернулася, розраховуючи, що розмова закінчиться сама собою.
- Ти завжди така серйозна? - Запитав він, не відступаючи.
- Так, - коротко відповіла вона і зробила крок до зупинки.
- Тоді постараюсь розвеселити тебе наступного разу, - сказав він підморгнувши.
Вона не обернулася. Усередині її все кипіло. Хто він такий, щоб лестощі у її життя?

****

Удома мати зустріла її біля порога. Її обличчя було напруженим, як завжди, коли розмова стосувалася балету.
- Знову затрималася. Ти що, не розумієш, як важливий час? – її голос був суворим, але без роздратування.
– Репетиція затяглася, відповіла Селена, уникаючи її погляду.
- ти повинна пам'ятати нічого важливішого за балет немає. Кар'єра вимагає повної віддачі, - нагадала мати, наче це аксіома.
- Я знаю, - коротко відповіла Селена і пройшла до своєї кімнати.
Зачинивши двері, вона притулилася до стіни і втомлено заплющила очі. Ці розмови давно стали звичними, але легше від них не ставало.
Її думки знову повернулися до того хлопця. Чому він взагалі заговорив із нею? Чому це не виходило з її голови?
"Нерозумно," - подумала вона, відкриваючи блокнот з розкладом. Завтра був ще день, ще одна репетиція. Вона зосередилася на завданнях, стираючи з пам'яті все інше.


У залі було порожньо, лише тьмяне світло від старих ламп освітлювало підлогу, вкриту білими слідами від десятка років тренувань. Селена стояла в центрі, її тіло було в абсолютній гармонії з музикою, ніби кожен її жест був заздалегідь продуманий і відточений. Легкість і грація, з якими вона рухалася, змушували її тіло здаватися майже невагомою. Вона починала свій сольний виступ із повільного, плавного повороту, слідуючи за ритмом, який луною віддавався в її душі. Кожен рух був ідеальним – її ноги ковзали по підлозі, наче вона пливла по воді. Витончені руки плавно утворювали лінії, такі, як приписані правилами мистецтва. Але в її очах не було радості від виконання, тільки зосередженість майже холодна. Танець був для неї не радістю, і вона знала, що все має бути бездоганним.
Коли музика прискорилася, її рухи стали різкими і швидкими, кожне виконання ніби виражало стриману напругу. Вона стрибала, робила елементи, ніби пориви вітру, а її тіло підкорялося мелодії так, як тіло, що звикло до десятків годин тренувань, може підкоритися. У цей момент можна було побачити, що балет для неї – не просто мистецтво, а її спосіб вижити, її спосіб бути найкращим.
Але цього разу на її виконання була якась затяжна вага, не властива їй раніше. Вона відчувала, як музика йде від неї, ніби вона не змогла зловити ту саму ноту, ту саму емоцію, яка мала переповнювати її. І це знання холодом покривало її душу, заважаючи зосередитись.
Репетиція завершилася, і Селена зусилля зупинилася, відпустивши хвилювання. Щойно вона зробила останній крок, її погляд зустрівся з тими, хто стояв по той бік дзеркала.
Один із них – Еміль. Він стояв з кинутою убік усмішкою, але його погляд був трохи настороженим. Вона відчула це, але не дозволила собі зупинитись. Дівчина швидко покинула зал, не звернувши увагу на його присутність. Танець був завершений, і в цей момент, можливо, він був найщирішим, що вона відчувала весь день. Але жодних слів не змогли цього передати.

Коридори балетної школи були порожні та тихі, лише луною віддавався звук кроків. Селена йшла, як завжди, з гордо піднятою головою, але всередині, як завжди, відчувалася порожнеча – втома від виконання чергової ідеальної комбінації та роздратування від постійних вимог.
Раптом її кроки сповільнилися, коли пролунав легкий грайливий голос.
- Ну, як завжди, виглядаєш як зірка.
Селена різко обернулася. Перед нею стоячи Еміль, з посмішкою, яка не покидала його обличчя, навіть у найнезручніші моменти. В очах його читався інтерес, майже виклик, але вона не розуміла, до чого це все.
- Що тобі треба? - її голос був холодним, майже відчуженим, але Еміль тільки підняв брову, наче його все це розважало.
- Просто хотів сказати, що ти приголомшливо танцюєш, - сказав він з непідробним, хоча її холод явно не торкався.

Селена відчула, як її серце б'ється набагато швидше. Це захоплення не було таким, яким вона звикла отримувати його від викладачів. Це було справжнє, щире, ніби він бачив у ній не просто досконалу балерину, а й людину, якій варто було б приділити увагу. Але вона не дозволяла собі вникати в це.
- Мені не потрібне твоє захоплення, - відповіла вона, відчуваючи, як холод від її слів пронизує простір між ними.
Він зробив крок ближче, але не порушував дистанції, просо спостерігаючи за нею з легкою усмішкою.
- А що тобі потрібно, Селено? – цей голос був м'яким, навіть трохи теплим, незважаючи на її відчуження. Він не відступав, не бентежився, ніби намагався зрозуміти її глибше, ніж усі інші.
Селена відчула раптовий холод, який охопив її серце. Вона намагалася сховатись від цієї уваги, але не могла. Він був надто налаштований, надто уважний.
- Я не звикла до того, щоб мене розглядали, - відрізала вона, її голос став майже шорстким, ніби вона намагалася побудувати бар'єр.
Еміль трохи нахилив голову, ніби розмірковуючи над її словами.
- А мені подобається розглядати. - Він усміхнулася, але в його очах не було ні натяку на глузування. Наче це був просто інтерес, який він не приховував.
- Ти не розумієш, - прошепотіла вона, і зробила крок, готова йти.
Але він знову заговорив, його голос був тепер м'якшим, майже шепоче:
- Я розумію більше, ніж тобі здається. Але не хвилюйся, я не збираюся тиснути. Просто хотілося знати, чому ти завжди така недосяжна.

Селена відчула, як її внутрішні стіни починають валитися, хоча вона відчайдушно намагалася їх утримати. Дивне тепло від його слів проникало в неї, але вона не могла дозволити собі це відчути. Вона відвернулась і пішла, залишивши його стояти в коридорі, трохи здивованого її реакцією, але все ще з легкою усмішкою на обличчі.


**
Після завершення тренування Селена відчула втому, яка охопила все тіло. М'язи нулі від напруги, але подумки вона все одно залишалася сильною. Вона зупинилася біля дзеркала в коридорі, але не побачила себе у відбитку. Думки були надто далекі. Однак, коли вона пройшла повз двері, відчула, як чийсь погляд тягнеться до неї. Вона подивилася вбік і побачила Дарія, що стоїть біля дверей. Його погляд був спокійним та уважним, не оцінюючим, а просто присутнім.
– Ти як? - Його голос був м'яким і тихим. Він завжди так ставився до неї: не нав'язливо, але з розумінням. Дарій був тим, хто робив зауваження чи намагався вгадати її думки, він був поруч. Селена глянула на нього, її втомлені очі не виражали емоцій, вона просто кивнула. Слова були необхідні.
- Балет як завжди? – продовжив він. Він знав, наскільки важливо це для неї, і що вона звикла сприймати кожен танець як випробування. Але він не знав усіх подробиць того, як сильно вона вимотує себе в гонитві за ідеалом, яким, як вона вважала, має бути.
Селена знову кивнула, але в її погляді ковзнула тінь чогось глибшого, ніж просто втома. Дарій помітив це, але не став на цьому звертати уваги. Він зробив крок ближче, його рухи були впевненими і спокійним.
- Ти виглядаєш трохи... вимотаною, - м'яко сказав він. – Все гаразд?
Селена зітхнула, і на мить її очі наповнилися чимось на кшталт занепокоєння, але вона швидко сховала це за стіною звичної стриманості.
- Все нормально, - сказала вона, але її голос був тихий, майже невагомий.
Дарій не став продовжувати розпитування. Він знав, як Селена була закрита і не звикла відкриватися. Натомість він просто стояв поруч, пропонуючи їй ту підтримку, яку вона сама не шукала, але відчувала. Вона не потребувала порад, не вимагала співчуття. Але його присутність завжди заспокоювала.
- Ти знаєш, якщо захочеш поговорити, я завжди поруч, - тихо сказав він, дивлячись на неї з розумінням.
Селена трохи посміхнулася, але це не була одна з тих тихих, ледь помітних усмішок, які могли б залишитися непоміченими, якби Дарій не знав її так добре. Він не чекав від неї великої розмови. Але знав, що її мовчання – це не відчуження, а просто спосіб бути собою у цьому жорстокому та вимогливому світі.
- Дякую, Дарію, - прошепотіла вона, і цей момент мовчання ними став чимось майже комфортним, як визнання того, що в неї все ще є люди, які можуть зрозуміти, не вимагаючи від неї зайвих слів.
Дарій кивнув і, не поспішаючи, покинув її, залишивши Селену наодинці з її думками. У цей момент вона відчула легкий смуток, але й певну подяку, що хоча б у цьому світі вона має місце, де можна просто бути, не прагнучи ідеалу.

***
Селена стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, розчісуючи волосся і намагаючись упіймати у відбиток щось, що давно вислизало. Її обличчя, ідеальне для сцени, було позбавлене виразів. За довгі роки вона навчилася бути стійкою, приховувати сумніви за бездоганним фасадом. Але зараз їй здавалося, що фасад дав тріщину.
Стало темно, і звук тихих кроків Дарія за дверима знову привернув її увагу.