Глава перша.

Селена стояла перед дзеркалом у балетному залі, втомлені ноги трохи тремтіли від зусиль. Але в її очах не було жодної краплі сумніву – лише зосередженість. Ідеальність у кожному русі, у кожному повороті, у кожному кроці. Щодня вона відточувала свої здібності, не відчуваючи задоволення, а лише тяжкість відповідальності. Дзеркало відбивало не лише її струнку фігуру, а й нескінченне прагнення бути кращою. Балет був її життям. Але не таким, яким він має бути – джерелом радості та натхнення. Він став таким тяжким тягарем, з якого Селена не могла вибратися. Це було більше, ніж мистецтво, це було її єдиним шансом бути поміченим, оціненим, визнаним. Для неї балет був не просто захопленням, а єдиним способом довести своїй матері, що вона гідна любові та поваги. Коли тренування завершилося, і решта танцюристів розійшлися, Селена залишилася в залі одна. Вона повільно зняла пуанти, відчуваючи біль у пальцях, але не дозволяючи собі відволіктися. У її житті не було місця слабкості. Мати завжди їй говорила їй, що ідеальність – це не подарунок, а результат наполегливої ​​праці. А недоумство, на її думку, - це виправдання.

Дзвінок телефону змусив її здригнутися. То була мама.
- Селено, ти знову затримуєшся. Ти ж знаєш, як важливо дотримуватися режиму. Ти ж не хочеш, щоб твої зусилля виявилися марними, правда? - Селена заплющила очі, відчуваючи, як важко їй стало від цих слів. Мама ніколи не хвалила її за малі перемоги. За кожне досягнення слідувала ще більша вимога. І ця вимога була нестерпною. Навіщо показувати, що вона втомилася, коли її працю не було помічено? Навіщо думати, що вона відчуває? Все, що потрібно було, – це бути краще.
- Все буде зроблено, - Селена сказала тихо, намагаючись не показати, як їй важко даються ці слова.
Вона не любила сперечатися з мамою. І тим більше не любила, коли мати висловлювала свої вимоги. Щоразу, як вона казала, що “балет – це все”, Селена відчувала, що її серце стискується. Але що вона могла вдіяти? у неї не було іншого вибору, крім відповідати очікуванням.

Вона перевела погляд на себе в дзеркалі, і в цей момент помітила, як її відображення почало тремтіти, як її обличчя здалося чужим. Це було не обличчя балерини, а обличчя дівчинки, якої не вистачало чогось більшого, ніж кар'єра. Селена зробила ще кілька кроків по залі, намагаючись привести себе до ладу. Після очевидного повороту вона зупинилася і подивилася своє відображення з незвичайним собі питанням: “Що хочу насправді?”. Але момент був коротким, і вона одразу ж повернулася у звичне русло. Не було часу для таких думок. Бути ідеальною – ось її єдина мета.

Після того, як вона зібрала свої речі, та вийшла надвір. Там було безлюдно, вечір був туманним. У таких вечірніх сутінках вона відчувала свою самотність особливо гостро. Вона звикла бути віч-на-віч із собою, звикла приховувати свої емоції та бажання. У її світі було мало місць для слабкості, і, можливо, її серце давно перестало шукати ту саму маленьку іскру, яка могла б зробити її життя повнішим. Але незважаючи на всі зусилля не думати про свою порожнечу, в той момент Селена відчула, як у грудях щось тьохнуло. З цим почуттям вона йшла додому, намагаючись, як завжди, забути про те, що важливіше для неї. Мама знову датиме звітності. І знову не зрозуміє, чому її дочка, незважаючи на ідеальність, виглядає такою порожньою. Її тонкі пальці мимоволі торкалися ремінця сумки, наче намагаючись знайти точку опори. Вона знала, що на неї чекає вдома. Мама. Її суворий голос, без емоційного погляду та вічні нагадування про те, що почуття – це слабкість.

Підійшовши до будинку, Селена зупинилася перед дверима і зробила глибокий вдих. Вона не хотіла заходити. Її день був надто довгим, а розмова з матір'ю неминуче додасть напруження. Але вона не мала вибору. Вона штовхнула двері і зайшла всередину. У вітальні, сидячи за маленьким столиком, мама Селени розбирала документи, неквапом попиваючи каву. Її обличчя, ідеально гладке і безтурботне, не виражало ні втоми, ні роздратування. Вона звела погляд, але нічого не сказала. Її мовчання завжди було гучніше за слова.

- Я вдома - коротко сказала Селена, намагаючисьне дивитись у вічі матері.
- Ти затрималася, - нарешті сказала жінка, відкладаючи папери. – Тренування закінчуються о сьомій. Ти маєш бути вдома вчасно.
- Мені треба було дещо доробити. - Вона відповіла спокійно, але всередині відчувала, як її роздратування зростає. Її виправдання ніколи не ухвалювалися.
- Балет - це твоє життя, Селено, - нагадала мати, в її голосі не було й натяку на закид, лише холодна констатація. – Ти знаєш, що жодні друзі чи відволікання не повинні заважати твоєму розвитку я вже говорила: кохання, дружба, розваги – це все тимчасово. А кар'єра – це назавжди. - Селена мовчки кивнула, не дозволяючи собі сперечатися. Вона знала, що це марно. Мама завжди мала рацію. Принаймні сама так вважала.
- Ти мене зрозуміла? – уточнила мати.
- Так. – коротко відповіла Селена.

Вона попрямувала до своєї кімнати, зачинила двері й упали на ліжко. У її кімнаті було тихо. Її погляд зупинився на полиці, де стояли нагороди, грамоти та кубки. Вони мали приносити їй радість, нагадувати про її успіхи, але натомість були лише символами нескінченних перегонів за схваленням матері. Селена закусила губу, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Вона не плакала. Вона не дозволяла собі. Натомість вона встала, підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення.
- Ти найкраща, - прошепотіла вона собі, намагаючись переконати бодай себе в тому, що це все має сенс.
Її телефон завібрував на столі, вириваючи з думок. Селена глянула на екран. Дарій, її зведений брат, надіслав повідомлення.
Дарій: Ти як? Я сьогодні заїжджав, але ти була на тренуванні. Сподіваюся, не перенапружуєшся. Напиши, якщо треба поговорити.”
Селена посміхнулася краєм губ, прочитавши повідомлення. Дарій завжди був тією людиною, яка нагадувала їй, що за межами балету є життя. Але вона ніколи не відповідала на повідомлення одразу. Просто не знала, що написати. Їй здавалося, що якщо вона відкриється, це покаже її слабкість.
Вона поклала телефон назад на стіл і подивилася на свій відбиток. Їй хотілося вірити, що все це не дарма.