Розділ 3 СКЛЯНИЙ ЗАМОК

Вежа корпорації здіймалася над містом як гігантський кристалічний спмс, що пронизував хмари. Для всіх вона була символом прогресу, але для Марка виглядала як величезна пробірка. Стерильна, холодна, небезпечна.

Він ішов крізь хол і кожна плитка під його ногами відгукувалась цифровим відлунням. Система розпізнавання облич просканувала його сім разів, поки він дістався ліфта.

- Вітаємо Марку, - прошелестів голос будівлі. - Ви виглядаєте втомленим. Ваша емпатична броня потребує калібрування. Зайти в сервісний центр?

- Пізніше, - кивнув він, намагаючись тримати спину рівно.

У сумці, яку він притискав до боку, накопичувач вилучувача пульсував. Марк відчувце пульсування власними ребрами. Воно було ритмічним, як дихання. Щоразу, коли золото всередині апарата спалахувало, Марк бачив короткі спалахи кольорів на білих стінах офісу: папороть, колір вечірнього моря, відтінок старої міді. Ці кольори не мали назв у палітрі корпорації.

Двері кабінету Аргуса розчинилися беззвучно. Віце-президент не бувлюдиною у звичному розумінні - -це була хмара наночастинок, що набувала форми чоловіка в ідеально пошитому костюмі. Його очі були двома блакитними екранами, на яких постійно бігли рядки коду.

- Марку ти затримався, - Аргус не обернувся. Він дивився на панораму міста крізь, панорамне вікно. А Але я бачу, що ти приніс те, що я просив.

Марк поставив сумку на стіл. Руки тремтіли. - Об’єкт №42 вилучено. Накопичувач заповнений. Але система видала помилку синхронізації. Матерія нестабільна.

- Нестабільна? Чи, можливо, вона занадто жива для твого сприйняття? Поглянь на себе, Марку. Твій чіп стійкості мовчить уже сорок хвилин. Ти зараз відчуваєш... страх? Чи можливо, провину?

,Марк затамував подих. Він знав: один невірний рух — і охорона заблокує двері.

Я відчуваю несправність обладнання, - збрехав він, дивлячись прямо в блакитні екрани очей Аргуса.

- Брехня, - м’яко сказав Аргус. - Брехня — це примітивний алгоритм захисту. Ти не просто забрав її енергію. Ти дозволив їй оселитися всередині себе. Ти тепер — не колектор. Ти — інкубатор.

Аргус потягнувся до сумки. У цей момент накопичувач усередині “Ефіра- 3000” видав такий потужний спалах, що стіл під ним почав плавитися. Золоте світло вдарило в стелю, розсипаючись мільйонами іскор.

- Дивовижно, - прошепотів Аргус, і в його голосі вперше почулося щось схоже на людську жадобу. - Це не просто натхнення. Це джерело. Марку, ти навіть не уявляєш, скільки ти коштуєш.

У коридорі вже почувся важкий тупіт — Мисливці. Вони вже були за дверима. Марк зрозумів; він не вийде звідси як співробітник. Його або розберуть на запчастини в лабораторії, або перетворять на вічну батарею для корпорації.

- Я не продаюся, - сказав Марк. Це прозвучало дивно навіть для нього самого. Колектор, який забирав чужі життя за зарплату, раптом заговорив про цінності.

- Ти вже проданий, - усміхнувся Аргус. - П’ятнадцять років тому, коли підписав контракт. Охорона, взяти його. Обережно з контейнером.

Двері розлетілися. Дві постаті в дзеркальних шоломах влетіли в кабінет, здіймаючи випромінювачі паралізуючого струму.

Марк діяв інстинктивно. Він не знав, як користуватися “дикою магією”, але він згадав спогад Елізи — того метелика, що бився об скло. Він уявив, що цей офіс — це скло, а він — те, що має бути вільним.

Він схопив рокоятку вилучувача і натиснув кнопку “реверс”, яку ніхто ніколи не використовував.

Золоте свтло не втягнулося всередину — воно вибухнуло назовні. Це не був удар, це була хвиля емоцій такої сили, що Мисливці заціпеніли. Їхні шоломи почали тріскатися, не витримуючи тиску чистої людської радості та болю, що хлинули в їх стерильні шоломи. Охоронці впали на коліна, хапаючись за голови — вони вперше за багато років щось відчули. Марк не чекав. Він схопив сумку і кинувся до вікна.

- Це божевілля! - крикнув Аргус, чиє голографічне тіло почало мерехтіти й розпадатися від магічних перешкод. - Ти розіб’єшся! Тут вісімдесятий поверх!

- Краще розбитись, ніж бути частиною твого алгоритму, - кинув Марк.

Він розбігся і вистрибнув у панорамне вікно. Скло, загартоване і надміцне, розлетілося на тисячі діамантів під вагою золотого вибуху. Марк падав у сіру безодню Нью-Ефіру, а вслід за ним, наче довгий шлейф комети, тягнулося сяйво, яке місто не бачило вже сотню років.

Він не знав, як приземлиться. Він знав лише одне: він більше нікому нічого не винен.