Оповідання

— Вони заплатять. Вони за все заплатять… — бурмотів він, ледве пересуваючись порожніми вулицями і притискаючи руку до кровоточивого боку.

За ним тягнувся нерівний слід із плям темної, згущеної крові на потрісканому асфальті. Але він ішов. Збираючи в жменьку рештки сил і не звертаючи уваги на пульсуючий біль. Зупинився тільки тоді, коли опинився в темному провулку без жодного вікна чи ліхтаря.

Озирнувся. Навколо — ні душі. Лише запах диму і землі врізався у ніс, наче десь поруч хтось палив вогнище з вогкої тріски. 

Демʼян опустився на землю, важко сів, взяв із землі камінь. Почав малювати. Спершу з’явилося коло, потім — перевернута зірка. Крива. Необережна. Ніби зроблена дитячою рукою.

До того часу сил вже майже не лишилося. Він заплющив очі. Чомусь у цю мить подумалося про життя. Про те, яке воно було. Нікчемне. Сіре. За двадцять із гаком років не було жодної любові чи хоча б якогось справжнього друга. Навіть за межі міста ніколи не виїжджав. Завжди тут. Завжди сам. Не дивно, що з часом з’явилися вороги.

— Назвися! — проричав чийсь голос просто над головою. — Хто посмів потурбувати мене?

— Дем’ян Терещук, — відповів чоловік машинально, не відкриваючи очей.

— Де я?

— Місто Кремно. Західна частина України. Європа.

— Чого хочеш?

Лише тоді Демʼян повільно розплющив очі. Над ним нависло щось, що не мало ні рук, ні обличчя. Лише рухливу, наче жива, масу із темряви. Воно було схоже на густий дим. Не було ні тіла, ні якоїсь тіні. Та Демʼян відчував, що воно дивилося на нього і чекало відповіді. Тоді Демʼян посміхнувся і подумав, що ця істота зовсім не виглядає так, як зазвичай описують нечисть. Воно не схоже ні на демона, ні на вампіра, ні на якогось вурдалаку. Демʼян навіть не був певен, що воно має хоч якусь стать. Це було просто темне ніщо. І воно було поруч. Воно чекало.

Демʼян криво посміхнувся. Зовні він, мабуть, був жалюгідним — зіщулений, блідий, у брудній куртці, з раною на боці й сірими запалими очима. Але в тій посмішці було щось — чи то гнів, чи то зневіра, чи то виклик.

Він впевнено прибрав руку з рани і вказав на живіт:

— Помстися за мене. За це можеш забрати мою душу.

— Мені не потрібна твоя душа, — знову проричав голос. — Але я помщусь. За кожного вбитого я забиратиму якусь частину твого тіла. Скільки їх було?

— Пʼять.

— Де вони?

— Там, — показав Демʼян рукою в тому напрямку, звідки прийшов. І істота зникла. 

Потім подув вітер. Була вже глибока ніч. Холод заповзав під одяг, пробирався між ребрами. Небо затягнуло темною ватою. Жодної зірки. Лише тихе завивання в далеких провулках, схоже на голоси.

Демʼян сидів, спершись спиною об холодну стіну, і чекав. Якийсь час взагалі нічого не відбувалося. Він взяв камінь в руку і хотів спробувати намалювати коло ще раз, але раптом відчув гострий біль в ногах. Потім наче щось клацнуло. Усе, що було нижче колін, миттєво вкрилося мурашками, затерпло, ніби він занадто довго просидів у незручній позі. Та біль не пройшов, а навпаки почав наростати. Гострий, свердлячий, як дрібні голки, що безперестанку вганяються в м’язи зсередини.

А тоді — все почало розповзатися. Джинси зникли першими. Потім почала зникати і шкіра. Не з гнилим запахом чи м’ясом — ні. Просто зникала, мов дим. За нею — м’язи, кістки, суглоби. 

Його тіло більше не належало цьому світу. Наче хтось невидимий гумкою витирав його з реальності.
Демʼян розгублено підняв одну ногу, але вже не відчув її. Вона була в повітрі лише секунду, потім розсипалася у пилюку. Тінь на асфальті втратила форму. 

Жодної крові. Жодного звуку. Тільки тиха, холодна тиша.

Він хотів піднятися — інстинктивно, щоб хоч якось утримати рівновагу, — та ніг більше не тримали. Він завалився набік, вдарився ліктем, але болю вже не відчував. Лише страх. В голові промайнула думка: "Що я взагалі наробив?"

Дем’ян спробував закричати, проте звук застряг у горлі, як застиглий клубок. Він не міг ні говорити, ні бігти. Міг лише лежати й чекати, коли щезне остаточно.

Волога земля прилипла до щоки. Камінці врізались у скроню. По шкірі наче повзли маленькі комашки. Але то були не комахи. Це щось дерлося всередину. Під шкіру. Під свідомість.

Він зціпив зуби й зробив останнє зусилля. Руки ще слухались… 

Спробував повзти по землі, гукаючи на допомогу. Та все було марно. В маленькому містечку ніхто не вийде вночі на вулицю. Він би і сам не вийшов, якби почув чийсь крик. Натомість закрив би всі вікна якомога щільніше і перевірив двері. 

Однак зараз Демʼян був тут. Останні кілька місяців були не найкращими в його житті. Здавалося, невдачі так і переслідують його. Щоб не почав робити — нічого не виходило. І зрештою, на нього напали, коли він ішов додому. Це не була випадковість. Ті, хто напав, добре знав його маршрут і о котрій саме годині Демʼян буде повертатися. Вони навіть були знайомі. Та зараз це вже не мало ніякого значення.

Його нігті заглиблювались у землю, загрібаючи осінній лист і бруд. Але з кожним рухом це ставало робити все важче. За кілька хвилин пальці вже не слухались. Спершу — мізинець. Потім безіменний. Потім долоня. 

Зв’язок із тілом рвався повільно, методично. Якби хтось цілеспрямовано перекушував нерви ножицями, по одному, з насолодою.

Дем'ян спробував підняти праву руку і побачив, що вона... прозора. Крізь неї проглядалася земля. Кістки в передпліччі ледь миготіли, потім стали туманними. Шкіра перетворювалася на порох, що піднімався в повітря, наче дим із багаття. Без запаху. Без спеки.

Він бачив, як від його руки відходять лінії. Тонкі, немов волокна з тканини. Вони тягнулися в темряву й зникали в нікуди. 

Ліва рука впала поруч, ворухнула пальцем і розсипалась, як попіл. Тепер він взагалі не міг нічого зробити. Він більше був не він. На його місці зараз будь-яка людина померла б, але в цьому світі його тримала угода з тим, кого люди кличуть дияволом.