40. Микола

Коли я побачив, яка Вероніка втомлена, то справді зрозумів, що їй сьогодні не до клубу. Якби я міг, то би залишився сьогодні із нею на цілу ніч. Однак, сьогодні будуть дуже важливі люди в клубі й мені, як власнику, потрібно бути присутнім.

Я одягнувся, як належить, у діловий чорний костюм із білою сорочкою і уже стою на вході в очікуванні цих гостей. Я казав охоронні, щоб їх пропустили без черги, як тільки вони їх побачать, але судячи з усього їх іще немає. Люди все проходять і проходять.  Це й не дивно, сьогодні п’ятниця і усі хочуть розслабитись після важкого заклопотаного тижня.

- Микола Сергійович, - підходить до мене чоловік трішки старшого віку і простягає руку, на якій красується великий золотий годинник.

- Едуард Васильович, - тисну йому руку.

- Моя дружина – Таміла Іванівна, - представляє він жінку у довгому вечірньому платті чорного кольору.

- Приємно нарешті з вами познайомитись. Прошу за мною, - веду їх до         ВІП – столика, який розміщений так, що видно усіх, але ніхто не замічає вас. І це дуже комфортно. Цей столик має свій статус не тільки через розміщення, але й за рахунок матеріалу з якого він зроблений. Темні мякі дивани обшиті справжньої шкірою, а стіл із справжнього червоного дерева. За ВІП - столиком сидять лише ВІП – клієнти.

Чоловік із жінкою сідають і до нас одразу підходить офіціантка. Я спеціально виділив їм окрему офіціантку, яка обслуговувати тільки їх.

Вони замовляють пляшку найкращого шампанського і фруктову нарізку.

- Перейдемо до справи, - каже чоловік у строгому костюмі із чорною краваткою. – Микола Сергійович – ви молодий і перспективний. Якщо ви змогли самі відкрити такий клуб у центрі міста, який за такий короткий час став дуже відомим, то ми станемо вашими спонсорами у відкриті ще одного нічного клубу у місті Тернопіль.

- Дуже вам дякую, - це саме ті слова, які я хотів почути.

Тисну руку Едуарду Васильовичу і цілую руку його жінці.

- Хорошого вам вечора, - кажу я і залишаю їх.

Підходжу до барної стійки.

- Наливай мені віскі, - кажу бармену.

- Як усе пройшло? – запитується молодий хлопець.

- Вони погодились спонсорувати нас у місті Тернопіль. Це просто ідеально, - викрикую я, але музика лунає так голосно, що мене майже ніхто не чує.

- Я знаю, що вечір ідеальний, раз тут є я, - підходить рудоволоса дівчина і зухвало дивиться на мене.

- Що ти тут робиш, Руслано?

- Прийшла віддихнути, а що, ти проти? – дивиться вона на мене. – Налий мені віскі.

- Хорошого відпочинку тоді, - кажу я і хочу уже йти від неї.

- Твоя дівчина де? Чула, що на Новий Рік через неї ти побився із Мішею.

- А тобі яке діло до неї?

- Просто запитуюсь. Може ти сюди прийшов не просто так, - Руслана підходить до мене ближче і проводить довгими нігтями по комірі моєї сорочки. – Я можу зробити тобі добре, раз вона не робить, - вимовляє вона повільно. – Чула, що вона ще дівчинка.

- Руслано, відстань. Вона робить це набагато краще, ніж ти, - роблю крок назад від цієї дівчини. – Тебе не стосується її особисте життя.

- Справді? Мені здавалось, що я тебе повноцінно задовольняла.

- Це було до неї. А тепер відійди. Мені потрібно працювати, - хочу обійти її, але вона перегороджує мені шлях.

- А може хоч один поцілунок? – піднімає вказівний палець вгору.

- Ні, Руслано!

Рудоволоса посміхається і різким рухом ловить мене за комір і притягує до себе. Я не встигаю зрозуміти, як її язик уже у мене в роті. І одразу ж підступає блювота до горла.

- Я задоволена, - усміхається самовдоволено вона і відступає. – Знаю, що тобі також сподобалось.

- Не сподобалось, - пирхаю я.

- Вероніка думає по іншому, - Руслана усміхається не приємною посмішкою і відходить від мене.

За її спиною я бачу Вероніку. Вона у дуже красивому платті і сама на себе не схожа. Її тіло, як завжди ідеальне, а обличчя повне суму і розчарування. Вона дивиться на мене своїми карими підведеними очима , які ось-ось заплачуть. Її червоні пухкі губи тремтять.

- Вероніко, - шепочу я.

Мій голос швидше за все не чути серед цієї гучної музики. Але розумію, що вона зрозуміла те, що я сказав. Вона знає, як ворушаться мої губи, коли я промовляю її ім’я.

Її погляд опускається. Вона стискає маленькі кулачки, збирає всю свою волю і впевненим кроком іде до барної стійки. Вона проходить мовчазно попри мене і не дивиться у мою сторону.

Я стою декілька хвилин у ступорі, просто дивлюсь на велику кількість людей, які проходять попри мене і не замічають. Вони обходять мене, а я продовжую стояти, як статуя.

Я чудово розумію, що тільки що сталось.  І у моїй голові промайнула думка, що Вероніка буде у сльозах бігти до виходу і кричати, обзивати мене і бити. Але стриманість цієї дівчини мене ще більше здивувала і розгубила.

Краще би вона почала кричати на мене, так, щоб весь клуб чув, ніж ось це мовчання. Тоді я би приблизно знав, що робити і казати, а у таких ситуаціях я іще не був. Та що я можу говорити за ситуацію, якщо це перша нормальна дівчина, яка у мене є і, яку я боюсь втратити.

Я обертаюсь обличчям до неї. Дівчина потягує оранжевий коктейль через трубочку, який швидше за все має назву «Секс на пляжі» - її найулюбленіший, як вона мені колись казала і це при тому, що сексу на пляжі в неї не було. Тоді я був дуже здивований, коли взнав, що вона пробувала такий коктейль і ще й в нічному клубі.

Вероніка не дивиться у мою сторону, її сумний погляд спрямований на телефон у руках. Дівчина прикладає телефон до вуха і з кимось розмовляє. Раптом до неї підходить якийсь високий хлопець і щось до неї промовляє. Бачу, як він уже хоче поставити їй свою руку на талію і мене одразу ж охоплює злість. Це моя дівчина! І торкатись її можу тільки я!

- Вибач, але вона зі мною, - кажу я до брюнета із зібраним у невеличкий хвіст волоссям.

- Я зрозумів, - хлопець одразу ж від нас відійшов.