34. Микола

Я до кінця надіявся, що вона запросить мене до дому на каву або чай. Я спеціально дуже повільно спускався сходами під’їзду. Як я хотів побути з нею довше. Те, що я був з нею дві години це дуже добре, але навіть тут ми не змогли обійтись без сварок і спорів. Але вона така мила коли злиться і морщить свого носика. Вероніка надуває свої пухкі губи і звужує очі. Вона не бачить себе із сторони, але я її бачу і це саме наймиліше, що я коли-небудь бачив.

Я уже забрав Макара із садочка і зараз сиджу і граюсь із ним у кімнаті.

- Микола, - починає Макар і не відривається від машинок.

- Що?

- Ти мене любиш?

- Макар, що за дурні питання? Звісно, люблю. Ти мій молодший брат, як я можу тебе не любити, - мене трішки обурює питання малого.

- Просто ти ніколи зі мною не граєшся, - трохи засмучується братик.

- Я просто весь час чимось зайняти, але тепер буду старатись частіше з тобою гратись, домовились? – усміхаюсь до нього.

- Домовились, - одразу жвавішає Макар і простягає мені свою маленьку долоньку.

Я даю йому п’ять легенько і ми продовжуємо весело гратись. Виявляється, це навіть дуже цікаво гратись із молодшим братом. Зараз я сам задаюсь питанням, чому я раніше цього не робив? Хоча, чим більше часу проходить, тим швидше я починаю розуміти, чому я цього не робив. Це дуже сильно втомлює. І як Вероніка могла з ним гратись майже цілий день?

- Що роблять мої хлопці? – двері Макарової кімнати відкриваються і в дверях з’являється мама.

Макар піднімається і одразу біжить до неї.

- Все. Макар, тепер ти на мамі, - кажу я і починаю сміятись. – Пост здано, - копіюю офіцера, який прикладає руку до голови і широко усміхаюсь.

- Молодець. Дякую, ти мене дуже виручив, - каже мама.

- Микола, - каже хлопчик, коли я уже стою у дверях його кімнати.

Я повертаюсь до нього.

- А ти любиш Ніку?

Я розгублююсь. Дивлюсь на маму, а вона також розгублена. Ніхто не очікував такого питання від Макара, який дуже розумний на свій вік.

- Я… - затинаюсь я, бо не знаю, що відповісти.

- Макар, пора уже йти у ванну, - каже мама і веде хлопчика у ванну.

А я так і залишаюсь стояти декілька секунд і дивлюсь в одну точку на килимі. Потім повільно рушаю у свою кімнату і сідаю на ліжко.

Кладу руки на голову і думаю.

- Микола, - тихо стукає мама і повільно прочиняє двері.

Я не піднімаю на неї очі, а навпаки, закриваю їх.

- Макар він… ще нічого не розуміє, - мама ставить свою долоню мені на спину і повільно водить.

- Але я не зміг дати відповідь на його питання, мамо. І це мене саме найбільше тривожить.

- Послухай мене, - починає спокійно говорити вона. – Ти просто заплутався і все. Дай собі трохи часу і Вероніці.

- Вона лише для мене Вероніка, - виправляю маму.

- Гаразд. Ніці. Дай їй час. Думаю, вона також заплуталась.

- А якщо ні? – піднімаю на маму очі. – Якщо вона знає, чого хоче?

- Спитайся в неї.

- Як? Просто так взяти і спитатись?

- Так.

- Вона не скаже, - згадую сьогоднішню дорогу.

- Чому?

- Вона мені не довіряє. Уже не довіряє.

- Що ти уже зробив?

- Я зробив те що, я боюсь вона зробить.

Мама не розуміє про що я говорю.

Я важко вдихаю і тру руку об руку.

- Я сказав їй, що той поцілунок нічого не означає. Я пішов, коли вона просила лишитись.

- Якщо ти хочеш, щоб ця дівчина була з тобою,то зроби для цього все, що можливо, - каже мама наостанок і залишає мене.

Вона знає, що зараз мені потрібно побути самому. Мені потрібно усе обдумати. Я ніби уже й був склав план своїх дій, але ця дівчина неприступна, як фортеця. Вона вправно закрила, огородила своє серце великим муром, який здолати буде важко. Але я повинен це зробити. І я це зроблю.

Я включаю музику і лягаю на ліжко. Мелодії різних виконавців і різних стилів лунають у навушниках. Я ніби їх чую, але водночас і пропускаю крізь вуха.

Раптом ні з того ні сього на мене падає маленьке тіло Макара. Його пальчики витягую навушники з моїх вух.

- Макар, що ти хочеш? – трохи грубо запитую я.

- Тебе тато кличе, а ти не чуєш, - різко засумував хлопчик через те, що я на нього крикнув.

- Не сумуй, малий, - куйовджу його темне волосся. – Я пошуткував.

Макар одразу ж веселішає. Я беру малого на руки і починаю з ним дурачитись.

- Лоскітно! Пусти! – кричить брат.

Через декілька секунд я відпускаю малого і ми разом спускаємось на низ до батьків.

За столом на кухні сидить тато і мама. Вони широко усміхаються.

- Щось сталось? – запитуюсь я.

- Сідай, - трохи м’якше, ніж зазвичай, каже тато і вказує рукою на стілець біля нього.

А Макар підбігає до мами і сідає їй на коліна.

Я сідаю і починаю трохи нервувати.

- Ось, - тато простягає мені декілька документів.

- Що це? – беру в руки аркуші паперу.

- Читай, - він усміхається і дивиться на маму, з обличчя якої не сходить усмішка.

Я починаю читати.

- Ти серйозно? – я впадаю в шок.

Батьки кивають.

- Ура! Ти мені його повертаєш! – вигукую я і встаю із місця. – Дякую! Нарешті!

- Тільки ми надіємось, що ти не повернешся до колишнього способу життя, - каже на останок тато. – Це такий тобі подарунок на день Святого Миколая.

- Дякую і я не повернусь, - впевнено заявляю я. – Я зрозумів, що  у житті є набагато приємніші речі, ніж алкоголь і дівчата легкої поведінки.

- Це на тебе так Ніка вплинула? – запитується тато і бере маму за руку.

- Думаю, що так, - кажу я і згадую про неї і одразу похмурнію.

- Йди порадуй свою дівчину. Скажи, що ти уже власник клубу, - тато каже це з добрими намірами, але він не знає, що я не можу цього зробити.

Я киваю і повертаюсь у свою кімнату разом із документами.

- Чорт забирай! – викрикую я.

Тепер мені прийдеться їй брехати. Не казати, що клуб знову в мене, інакше вона… Вероніка піде від мене. Я продовжу цю гру до тих пір, поки не влюблю її в себе. Головне, щоб ніхто не проговорився.