33. Вероніка

Коли тато уже поверне йому той чортовий клуб?! Я уже втомилась від цієї гри. Мені настільки важко бути поруч з ним і знати, що це все лише гра, ще одна брехня заради вигоди. А він так ніби спеціально, щоб зачепити мене ще більше поводиться дуже добре, допомагає мені, купляє солодощі. Не можу зрозуміти для чого він це робить. Я ж не вимагаю, я би навпаки хотіла, щоб він від мене був якнайдальше. Так було б простіше і для нього і для мене.

Сьогодні п’ятниця і я попросила скорочений день у Марії Ігорівни, бо завтра день Святого Миколая і мені потрібно поїхати сьогодні додому. А вдома я уже дуже давно не була. Я уже купила декілька подарунків для братика і бабусі.

- А хто буде з Макаром іншу половину дня? – запитуюсь Марію Ігорівну, коли уже роздягаюсь і готова приступати до сьогоднішній роботи.

- Я Миколу попросила.

- Він погодився? – дивуюсь я.

- Так, - весело відповідає жінка і накидає на себе синій шарф. – Дивно правда?

- Так.

- Це ти на нього так впливаєш.

- Що? – вирішую перепитати, хоча добре її розчула.

- Хороших вихідних, Ніко, - зіскакує із теми Марія Ігорівна, прощається і прямує на роботу.

- Дякую, вам також.

Я тихо пересуваюсь по будинку, щоб не розбудити хлопця, який відсипається після нічної роботи у клубі. Як би я не хотіла його бачити, але працювати у ночі це досить важко.

Повільно і тихо прибираю і готую їсти. Через декілька годин усе вже готово.

Я дивлюсь на годинник і розумію, що за дві години у мене буде автобус до дому, а мені ще потрібно забігти додому по валізу.

- Ти куди зібралась? – запитується сонний Микола, коли бачить, як я одягаюсь у куртку.

- Мені потрібно до дому, а потім на автостанцію. Я ж до дому їду.

- Точно, - згадує хлопець. – Мама щось мені таке казала. Я ще маю Макара забрати. Давай я тебе підкину? - пропонує він.

- Не потрібно. Я на тролейбусі дістанусь до автостанції.

- Почекай дві секунди, - Микола швидко біжить до кімнати і вертається уже в чорному спортивному костюмі.

Він одягає куртку.

- Ходімо, - відкриває він переді мною двері.

- Микола, я ж сказала, що не потрібно, - намагаюсь переконати його.

Він відмикає машину нажимаючи на кнопку на ключах і машина видає приємний звук. Микола проходить до дверцят пасажира переднього місця і відчиняє їх.

- Сідай, - запрошує він мене.

Я сідаю. Розумію, що спорити немає смислу. Приємний запах чистого салону, одразу ж піднімає настрій. Машина просто виблискує чистотою.

Ми під’їжджаємо у повній тиші до мого під’їзду.

- Дякую, - кажу я.

- Завжди будь ласка, - усміхається він.

Я піднімаюсь до квартири і беру валізу, яку підготувала завчасно і поставила у коридорі, щоб одразу ж перейти поріг і взяти її. Дістаю гроші на проїзд у тролейбусі і спускаюсь ліфтом. Добре, що валіза не дуже важка і я зможу легко піти з нею у тролейбус.

Відкриваю двері під’їзду і бачу Миколу, який оперся на машину і на щось чекає.

Він замічає мене і підходить.

- Чому ти не поїхав? – запитуюсь я.

- Я завезу тебе на автостанцію, - каже він і забирає валізу з моїх рук.

- Не потрібно. Я сама зможу дібратись, - кажу я.

- На тролейбусі ти будеш дуже довго, - кладе у багажник. – Сідай, - каже він, коли розуміє, що я ще хочу перечити йому.

- Мені, звісно, приємно, але не варто. Я би дісталась автостанції, - натягую ремінь безпеки.

- Я знаю. Ніхто не каже, що ти би цього не зробила.

- Але…

- Але я хочу тобі допомогти і на цьому крапка. Розмова закінчена, - різко обриває мене Микола.

- Микола, куди ти їдеш? – запитуюсь я, коли розумію, що він повернув в іншу сторону, ніж нам потрібно.

- На автостанцію, - відповідає він.

- Вона в іншій стороні, - кручусь на сидінні і розмахую руками.

- Я знаю.

Тут він ставить мене в ступор.

- То куди ти їдеш?

Він мовчить.

- Микола, я до тебе говорю, - мій терпець скоро увірветься. – Коля.

- Ти мене Колею назвала? – дивується він і не відриває погляду від дороги. – Це щось новеньке.

Я закочую очі. Микола це замічає і єхидно усміхається.

- Я ж казав, щоб ти не закочувала очі.

Я знову їх закочую.

- Вероніко.

- Я не винна, вони самі, - починаю сміятись.

Микола на мить відриває свою руку від коробки передач і бере мою руку. 

- Змерзла? – запитується він і піднімає мою руку до своїх губ і цілує її. Його рука дуже тепла, аж гаряча.

Цей жест мене неабияк дивує.

Він повільно відпускає мою руку і знову береться за переключання передач.

Я вирішую не запитуватись, що це було. Можливо, я просто боюсь його відповіді.

- Тобі уже не цікаво куди ми їдемо? – запитується Микола.

- Я уже знаю.

- І куди?

- Ти, напевне, вирішив відвести мене до дому, - спокійно кажу я, так ніби це буденна справа.

- А ти здогадлива. Не будеш зі мною спорити?

- А є смисл?

- Ні, - спокійно промовляє Микола.

- Ти встигнеш Макара забрати? – згадую про хлопчика у садку.

- Встигну, - відповідає він впевнено.

Я підкручую музику, яка дуже тихо лунає у салоні і починаю підтанцьовувати.

- Ти любиш танцювати? – здивовано запитується Микола.

- Так, а повинна не любити? – мене трішки дивує його питання

- Просто я думав, що ти…

- Що я сіра мишка, яка ніколи не танцює, - закінчую замість нього.

- Можна й так сказати.

- Ах, Микола, ти багато чого про мене ще не знаєш.

- Я би хотів дізнатись, - протягує він.

Я дивлюсь на нього і моя усмішка з обличчя зникає. Я розумію, що цього не потрібно.

- Не варто.

- Чому? – дивується він.

- А для чого?

- Ми ж спілкуємось і я хочу знати тебе краще. І ти ж моя дівчина, - останні слова він промовляє трохи тихіше.