32. Микола

Як я хотів, щоб вона залишилась, хоча б на мить. Я стояв ще декілька хвилин біля її під’їзду і в моїй уяві заграв її образ, як вона виходить з дверей цього багатоповерхового будинку, відкриває дверцята машини і сідає. Я би повіз цю дівчину будь куди, тільки, щоб побути з нею, щоб ще раз відчути запах її духів і її руку у своїй.

Коли я зрозумів, що вона не вийде, що вона уже давно вдома і, напевне, готується до сну, то завів мотор машини і поїхав.

Я роблю ще декілька кругів по місту, але цього разу акуратніше, не перевищую швидкість. Мені не потрібно, щоб батько, як тільки віддав мені машину забрав її назад. Місто і дорога розвіюють думки, принаймні, зазвичай так було. Але сьогодні щось пішло не так. Думки не розвіюються, а навпаки їх стає все більше і більше. Я згадую, як перший раз зустрів Вероніку і як я себе поводив. Вона справді сильна дівчина, раз терпіла те все і сьогодні погодилась провести зі мною вечір окремо.

Я повертаю до дому. У будинку ще горить світло. Дивно, я думав, що батьки уже будуть спати.

Я переступаю поріг і знімаю куртку, вішаю її на вішалку.

- Микола? – запитується мама і проходить у коридор.

- Чому ти ще не спиш?

- На тебе чекала, - одягає вона білий халатик поверх нічної сорочки чорного кольору.

- Для чого? – не розумію. Вона ніколи на мене не чекала.

- Переживала.

- Чого переживати? Я ж не вперше на машині їжджу, - мама мене трішки дивує.

- Я не за це… але це також.

- А за що тоді?

Мама мовчить і дивиться на мене.

- Ти за Вероніку… - здогадуюсь я. – Ти переживала, щоб я часом їй чогось не зробив? – обурююсь я. Як рідна мати може таке думати?

- Ні. Я переживала за вас обох.

- Що ти маєш на увазі?

- Сідай, - каже вона на диван у вітальні і сама сідає на нього.

Я сідаю біля неї. Мати схвильована і втомлена і це все читається на її обличчі.

- Я бачу, як ти на неї дивишся, - починає мама і повертає на мене своє обличчя. Кутики її вуст трішки  трусяться. 

- Я дивлюсь на неї, як на звичайну дівчину.

- Ні, Коля, я знаю, що це не так. Ти ні на одну дівчину так не дивишся, як на неї.

Я забираю свої очі від маминих. Не можу зараз дивитись в них і брехати. Мама має рацію.

- І за це я переживаю.

- Мамо, - починаю я і дивлюсь собі в ноги. – Я відчуваю дуже дивне відчуття. І… воно мене лякає, - вирішую уже признатись їй.

- Це й не дивно, - мама кладе свою ніжну руку на мою. – Ти ніколи раніше не закохувався.

- Я не думаю, що це кохання, але… звідки мені знати, яке воно.

- Що ти відчуваєш поряд з нею?

- Я не можу це передати словами. Це піднесення, радість і страх. Не знаю… мені здається, що я відчуваю усе, що тільки можна, - я починаю губитись.

Мама легко і ніжно усміхається.

- Скажи їй.

- Що сказати?

- Те, що відчуваєш поряд з нею.

- Мамо, я уже знаю її відповідь. Вона скаже, що це все гра, в яку я сам її втягнув.

- Можливо і скаже, але вона точно так не думає.

- Звідки ти знаєш?

- Я просто знаю.

Мама робить коротку паузу.

- Вона боїться, що влюбиться в тебе і ти скажеш ці самі слова їй.

- Але я би…

- Сказав, бо злякався би.

Я розумію, що мама має рацію. Якби Вероніка прийшла і сказала, що я їй подобаюсь, я би сказав, що це все лише гра. Я би просто плюнув їй в душу.

- Скільки у мене ще часу є?

- До чого?

- До тих пір, поки тато поверне мені клуб і Вероніка вирішить закінчити цю гру, - я впевнений, що мама знає. Вона не раз обговорювала це з татом.

- Приблизно тиждень.

- Чудово.

- Що ти задумав?

- Я зроблю так, що Вероніка в мене влюбиться.

- Микола…

- Дякую, мамо, - обнімаю її і піднімаюсь на верх.

До опівночі я придумаю у своїй голові всі можливі варіанти, які можуть спрацювати, що я можу купити, щоб завоювати її. Квіти, дорогі подарунки точно повинні спрацювати, а ще повести у її в якийсь заклад харчування, навіть можна у ресторан до тата.

Я так і заснув із цими думками.

Прокидаюсь із якимось збудженням в середині. Швидко приводжу себе в порядок і спускаюсь на низ. На порозі саме з’являється вона.

На чорній куртці і біленькій шапці сніг. Її волосся мокре і прилипло до червоних щічок. Вона ставить свій невеличкий рюкзак і починає знімати чорні чоботи, які також всі в снігу.

- Добрий ранок, - вітаюсь весело я.

- Добрий, - якось із сумом в голосі відповідає вона. – Ти що так рано встав?

- Щось мені не спиться.

Дівчина легенько киває і знімає із себе куртку.

Сьогодні вона якась не така, як завжди.

- Вероніко, - підходжу до неї.

Вона зводить на мене свої карі очі.

- Все в порядку?

- Так, - видушує усмішку.

- Не бреши, - ці слова самі вириваються із моїх вуст.

- Микола, це не твоя справа.

- Розкажи, - перегороджую їй шлях у кімнату. – Я можу тобі допомогти.

- Не можеш, - каже вона.

- Якщо я не буду знати, чим тобі допомогти, то точно не зможу.

- Микола, відстань від мене і дай мені пройти! – кричить дівчина.
Я не на жарт її розізлив.

Я покірно відступаю в сторону і дозволяю їй пройти.

Що з нею трапилось за одну ніч? Я повинен піднести їй настрій. Мені не подобається бачити її такою сумною.

Я накидаю на себе куртку і їду у супермаркет. У ньому беру усі солодощі, які на мою думку любить Вероніка. Надіюсь цим піднести їй настрій.

Я приїжджаю до дому із одним великим пакетом солодощів.

- Вероніко! – гукаю її.

Дівчина спускається по сходах повільно. Її русе волосся зібране в пучок, а в руках вона тримає засіб для миття дзеркал і ганчірку.

- Ти кликав? – байдуже запитується вона.

- Так. Ходи сюди, - заходжу на кухню і ставлю пакет на стіл.

- Що це? – запитується дівчина і вказує на пакет.