31. Вероніка

Я дуже рада, що вечеря із мером пройшла більш-менш спокійно, окрім того одного інциденту, але більше Микола не показував свого характеру. Не розумію, що тоді у ньому заграло ревність чи страх, що батько усе зрозуміє?

Я більш схильна думати, що це був страх.

Після вечері мене одразу ж відвезли додому. І на наступний ранок я знову пішла на роботу. Час від часу я спілкуюсь із Назаром. Він досить приємний хлопець і цікавий у розмові. Можливо, якби він не думав, що ми з Миколою пара у мене з ним би могло щось і вийти.

Я з Миколою почали частіше з’являтись на різних заходах і кількість підписників в Інстаграмі  у мене дуже різко виросла. На одному із заходів – це було відкриття нової галереї, ми зробили спільне фото і хлопець розмістив його у себе на сторінці у соціальних мережах.
Я цього не робила. Моїм знайомим не потрібно знати з ким зараз трохи зв’язане і залежне моє життя.

Не зважаючи на всю цю гру я з Миколою стали трохи ближче, ми стали – друзями. Принаймні, мені так здається, але я не хочу про це з ним розмовляти, бо здогадуюсь, якою буде відповідь: « Вероніко, це лише гра».

Тому спокійно продовжую грати свою роль. Це робити легше, коли Микола поводить себе нормально. Якби він був таким завжди, я би у нього закохалась, але я знаю який він є насправді. Або мені здається, що я знаю.

- Вероніка! – кричить Микола, який тільки переступив поріг власного будинку.

Він заходить на кухню і зупиняється переді мною.

Я не піднімаю погляд бо зайнята замішуванням тіста на яблучний пиріг.

- Вероніко, - ще раз повторює хлопець і голос його якийсь не такий, як завжди.

- Я чую, кажи.

- Ні, підніми очі і подивись, - каже Микола.

Я відриваюсь на мить від тіста і дивлюсь на хлопця, який тримає у руках ключі від машини.

- Він вернув машину, Вероніко! – із великою радістю вигукує Микола. – У нас виходить! – він підбігає до мене і міцно обіймає.

Він настільки радий, що обіймами піднімає мене на декілька сантиметрів над землею.

- Дякую, - каже Микола і очі його сяють від радості.

Він як мала дитина, якій на день народження подарували омріяну іграшку.

Він ставить мене на землю і усміхається своєю чудовою широкою, а саме головне щирою, усмішкою.

- Я би без тебе не справився, - він витирає великим пальцем муку на моїй щоці.

А потім він замащує руку в муку і проводить мені по обличчю.

- Микола! – вигукую я і своїми брудними руками налітаю на нього.

Ми бігаємо по кухні і обмащуємо один одного мукою. Усе навкруги у білому тумані і тільки чути наш веселий сміх.

- Я тобі відімщу! – кричу весело я і ще раз обмащую руки.

- Не вийде! – хлопець нахиляється і різким рухом перехиляє мене через своє плече і так тримає.

Я б’ю руками по його чорній футболці, яка уже уся у білих плямах.

- Микола, пусти мене на землю! – моє волосся волочиться по землі.

- Вжух, - Микола закручується зі мною на плечі і голосно сміється.

Я вперше чую, щоб він так щиро і голосно сміявся.

- Микола, моя волосся! – намагаюсь зібрати своє волосся і тримати його так, щоб воно не волочилось.

Хлопець і не збирається ставити мене на землю. Він міцно тримає мене за ноги і ходить по будинку.

- Микола, пусти.

Хлопець повільно опускає мене на диван і тепер не тільки ми в муці, а й диван.

- Тепер будеш допомагати мені все прибирати, - кажу я, як тільки опиняюсь не на ньому.

Хлопець нічого не відповідає лише щиро дивиться на мене. Його руки сперті на диван і з них виступають вени.

- Ти уся в муці, - каже він так ніби я цього не знала.

- Ти також, - кажу йому я.

- То може ми в душ?

- Вибач, що? – перепитую я, хоча я з першого разу почула.

- Шуткую. Давай прибирати, - він подає мені руку і допомагає встати.

Ми разом прибираємо кожне місце де є мука.

- Давай я тобі допоможу, - пропонує Микола.

- Ти справді хочеш пекти зі мною? – дивуюсь я.

- Чому би й ні.

- Ну гаразд. Тільки не так, як було декілька хвилин тому.

- Добре.

Хлопець нарізає яблука, поки я домішую тісто, а за декілька хвилин ми уже разом запихаємо пиріг у піч.

- Не так це вже й важко.

- А ти хіба не повинен бути на роботі? – запитуюсь  я і спираюсь руками на стіл.

- Ні. Я звільнився.

- Чому?

- Я поговорив із татом і він дозволив працювати в клубі.

- То він тобі і клуб повернув?

- Якби ж то. Він дозволив лише в ньому працювати, але виручка клубу буде йти йому. Він мені платитиме, як персоналу.

- І ким ти там працюєш?

- Адміністратор.  Це краще, ніж в тому магазині техніки.

- А ти говорив з ним про те, що ми тоді говорили? – вирішую запитати на свій страх і ризик.

Микола декілька секунд мовчить, але його обличчя одразу ж похмурніє і я трішки жалкую, що спиталась за це. У нього був такий чудовий настрій.

- Я не можу наважитись… не знаю як правильно почати.

- Просто почни, а розмова дальше сама піде.

- Може ти й права, - видавлює легеньку усмішку хлопець. – Я поговорю з ним. Я ж тобі обіцяв.

- Пиріг уже готовий, - кажу я і перериваю тишу.

Я одягаю спеціальні рукавички і дістаю пиріг, який так смачно пахне.

Микола нахиляється над ним і вдихай запах.

- Як смачно пахне… - протягує хлопець.

- Він остигне і будеш їсти.

- Ми будемо їсти, - каже він і я з нерозумінням дивлюсь на нього. – Я ж не буду його сам їсти.

- Ну так, ще є Макар і батьки.

- А ти?

- Я не їм яблучних пирогів, - брешу я.

- А які ти їж? – хлопець зацікавлено дивиться і спирається ліктями на стіл.

- Я багато чого їм.

- А який твій улюблений?

- Тобі справді цікаво? – дивуюсь я і перекладаю пиріг на велику білу тарілку.

- Так, ти ж моя дівчина.

- Типу твоя дівчина, - виправляю його.