28. Микола

- Батьки на низу, може краще не треба? – намагаюсь спинити Руслану, яка уже знімає своє плаття, хоча декілька хвилин тому я був готовий взяти її всю.

- Тебе це колись зупиняло? І що це за вистава з тою занудою? – рудоволоса дівчина знімає з себе одяг і повільно розстібає ґудзики моєї білої сорочки.

- Вона не зануда. І мені потрібно, щоб… - і тут я зупиняюсь.

Для чого їй розповідати мій план? Щоб вона посміялась і зрозуміла до чого я опустився?

- Я знаю, що тобі потрібно, - Руслана розщіпає мій ремінь.

Я мовчу. І роздумую над тим, що сказав Вероніці. Я ж збрехав їй. Хотів, щоб вона відчула те саме, що я відчував, коли вона відмовилась розмовляти про ніч, яку ми провели разом.

- Ти якийсь напружений. Я допоможу тобі розслабитись, - Руслана сідає на мене.

Вона закидає свої руки мені на шию і проводить довгими нігтями. Від цього я починаю кривитись, мені не приємно те, що вона робить. Дівчина нахиляється і починаю цілувати. Її руде кучеряве волосся, як завжди, закриває наші лиця, але зараз мене це дратує. Воно повсюди – лізе мені в рот, очі, вуха. Всюди! Вона кусає мене за губу і це мене починає дратувати ще більше. 

- Досить! – викрикую і відсторонююсь від неї.

- Що з тобою? – вона злазить з мене і сидить на ліжку у самій чорній білизні.

- Я не хочу, - встаю і починаю застібати ґудзики сорочки і ремінь на штанах.

- Ти завжди хочеш. Ти живеш сексом.

- Сьогодні не хочу. Одягайся, - кидаю у неї її плаття чорного кольору, яке мені ніколи не подобалось.

- Якщо ми зараз не переспимо, то можеш забути про мене, - твердо каже вона.

- Гаразд, - я легко відповідаю. – Ти не остання дівчина в Івано-Франківську.

Руслана швидко одягається і ходою незадоволеної дами виходить із моєї кімнати.

Я сідаю на ліжко і намагаюсь розібратись в собі. Чому я її не хотів? Чому кожен її рух, який вона не раз повторювала раніше, зараз мене дратує?

Я торкаюсь рукою своїх вуст і перед очима постає образ Вероніки. Вона ніжно цілує і водить своїми маленькими ручками. Кожен її рух дарує мені задоволення.

- Чорт! Вероніка! – викрикую я і піднімаюсь із ліжка.

Швидко долаю відстань коридором і заходжу у кімнату, в якій її лишив.

У кімнаті порожньо. Де вона?

Спускаюсь на низ і бачу, як вона щиро усміхається і про щось теревенить з моєю мамою. Дівчина весело жестикулює і захоплююче розповідає якусь історію. Я зупиняюсь на відстані і спостерігаю за нею.

Карі оченята сяють і широко розплющені. Вона не бачить нікого, окрім моєї матері,  та в свою чергу, із великим захопленням слухає її дзвінкий і спокійний голосочок.

Дівчина тягнеться до склянки з водою і акуратно надпиває. Її пухкі червоні губи стають вологими і мені так і хочеться їх поцілувати.

- Микола, не стій там! – гукає мені тато. І я дивуюсь із його радісного голосу.

Вероніка обертається і її погляд одразу стає сумним, а з обличчя зникає та прекрасна усмішка.

Я сідаю поруч з нею і кладу руку їй на ногу. Вона різко ворушить ногою в протилежну сторону і скидає мою руку.

- Синку, де ти був? – запитується мати.

Швидше за все, вона запитувалась про це Вероніку і що мені їй сказати?

- У ванній, - відповідаю я трохи нервуючи.

- Що ти там робив?

- Ну, мамо, що ще можна робити у ванній?

- Він допомагав мені із кольє, - запихає своїх п’ять копійок Руслана і проводить рукою по своїй шиї, на якій красується срібний ланцюжок із дрібними камінчиками.

Мамине обличчя одразу ж напружується і стривоженим поглядом вона дивиться то на мене , то на Вероніку, яка вдає вигляд, що нічого не знає.

Я легенько киваю головою в сторони, даю зрозуміти мамі, що дівчина бреше і, що не варто продовжувати цю розмову.

Через декілька годин вечеря підходить до кінця і Вероніка допомагає прибрати моїй мамі.

- Марія Ігорівна, я приберу. Це моя робота, - намагається вона відправити мою маму уже в кімнату.

- Ніко, твій робочий день уже давно скінчився. Я все приберу. Зараз викличу таксі, щоб відвезло тебе до дому, а то йти в темноті сама не будеш.

- Та мені не страшно.

- Я її проведу, - кажу я.

- Та не варто. Я дойду, - перечить Вероніка і не дивиться в мою сторону.

- Проведеш її, - каже мама і ставить крапку нашим спорам. – Ніко, іди переодягайся, а я приберу.

- Але…

- Ніко.

З моєю мамою важко спорити, якщо це не вдається мені, то Вероніці тим більше не вдасться.

Через декілька хвилин дівчина спускається у своєму звичайному одязі і з сумним виразом обличчя.

Ми одягаємось у куртки і виходимо.

Як завжди, перші декілька хвилин ми ідемо в тиші.

- Микола, якщо хочеш спати з іншими дівчатами, то спи. Тільки не роби це так, щоб твої батьки по це знали. Вони так точно не повернуть тобі клуб і машину.

Я не очікував від неї таких слів. Мене це приємно здивувало.

- Вероніко, такого більше не повториться. Обіцяю.

- Не обіцяй того, що не можеш стримати.

- Але я зможу, - починаю обурюватись.

- Микола, я знаю, що ти за хлопець. Тобі потрібні гроші і секс, секс і гроші. Я не можу тобі дати нічого. Тому гуляй дальше. Свою частину угоди я виконаю, а дальше нас більше нічого не зв’язує, - Вероніка каже твердо і рішуче.

- Ти ще досі думаєш, що мені потрібно тільки це? – мене трохи образила її заява.

- А хіба це не так? – Вероніка обертається і дивиться на мене злими очима.

- Не так.

- А точно, ти ще хочеш відімстити батькові. Вибач, забула, - із сарказмом в голосі каже дівчина, а в мене в середині все кипить.

- Не будь такою, - кажу я.

- Якою?

- Такою злою. Ти не така.

- Ти не знаєш мене! – викрикує дівчина і обертається від мене.

Я підходжу до неї і обнімаю із спини.

- Вибач, - шепочу я.

Вона повертається і занурює своє обличчя мені в куртку, міцно обіймає і всхлипує.