26. Микола

У темноті відчуваю її співчутливий погляд. Вона не знає, що зі мною відбувається, але уже співчуває. У неї самої багато проблем і ще я тут із своїм п’яним і не дуже контрольованим тілом прийшов до неї. Чому вона просто не залишила мене на дворі? Я би померз, може би трохи накричав на неї і пішов би до дому.

Вероніка мовчить. Чекає, поки я зберусь з думками і розповім. Я би ніколи нікому цього не розповідав, але її присутність заспокоює мене і змушує оголити душу.

У темній кімнаті я сідаю і спираю руки на коліна. Розкриваюсь і простягаю їй ковдру.

- Накрийся.

- Краще сядемо на ліжко, - пропонує дівчина.
Я не можу розгледіти її обличчя у темноті лише бачу легенькі обриси, які освітлює місяць, але відчуваю її добру усмішку.

Вероніка піднімається на ліжко і накривається ковдрою, я залажу і сідаю біля неї. Спиною спираюсь на холодну стіну, відкидаю голову і закриваю очі.

- Микола? – перепитує дівчина.

- Так, Вероніко.

- Якщо не хочеш, то можеш і не розповідати.

- Ні, - звертаю на неї свій погляд. – Я хочу. Ти не проти?

- Ні. Я з радістю тебе послухаю.

- Ти, напевне, думаєш, що я багатий хлопець, якому ніколи нічого не потрібно, окрім грошей і дівчат. Так, я такий. Але я був таким не завжди.

Вона мовчить, уважно слухає, а я продовжую.

- Як тільки я народився, то не було цього всього, що я маю зараз. Ми жили в однокімнатній квартирі і татовий ресторан був тільки на папері, - я говорю короткими паузами. Мені так легше зібратись з думками.

- Коли мені виповнилось тринадцять, то відчинили ресторан, а через рік ми переїхали у будинок. Саме тоді батько був мені потрібен, як ніколи, а його ніколи не було поруч. Він був весь час на роботі. Мама казала, що він працює заради нас, щоб ми нічого не потребували.  Це ніби і правильно, але він не бачив ні своєї дружини ні свого сина. Знаєш, коли я його бачив? – повертаюсь до Вероніки.

Я роблю це так неочікувано, що дівчина трохи лякається, ковтає клубок в горлі.

- Коли? – шепоче вона, щоб не переривати тишу.

- На якісь свята і то не довго. Зранку він на роботі, а вечері, я уже сплю. На моє день народження він також працював і саме в цей день мені було найважче бути без нього.

- Я… - Вероніка хоче щось сказати, але я її перебиваю.

- У деяких тато за кордоном, але вони розмовляють і бачать їх частіше, ніж я свого, з яким живу в одному домі.

Я глибоко видихаю. Моя розповідь ще не закінчена, але від того, що я поділився хоча б частинкою того, що мучить мене уже декілька років, стає легше. Я впевнений, що Вероніка нікому не буде розповідати про моє одкровення. По перше, їй немає кому розповідати. По друге, для чого?

- Я тебе ще не втомив? – вирішую трішки розрядити цю напружену обстановку.

Дівчина хитає головою в різні сторони. Мої очі уже привикли до темряви і я можу краще її розгледіти. Пальцями вона перебирає покривало, а її погляд спрямований на низ. Вона про щось роздумує це видно по її зосередженому обличчі, яке трішки освітлює повний місяць через вікно.

- Мені було п'ятнадцять, коли я вперше попробував усе.

- Усе? – перепитує Вероніка.

- Так. Я вперше побився, попробував алкоголь, сигарети. Єдине, що я тоді ще не робив це не спав з дівчиною. І мені було цікаво, як це все відбувається. В Інтернеті дивися багато різних відео і розмовляв з хлопцями. Але кожен мій друг казав,  щоб я поговорив про це з татом. Тато знає, як краще і може розказати багато цікавих штук, в нього досвіду більше. Я справді хотів з ним поговорити, але його не було вдома, тому мій перший раз був не дуже вдалим. Я злякався і втік, - згадую я і покриваюсь рум’янцем.

Вероніка мовчить, вона не видає ні одного звуку. Я думав, що вона видасть хоча б маленький смішок, але вона уважно мене слухає і не видає ніяких емоцій.

- Я вже з часом почав вникати в те все, але у моїх друзів, які розмовляли про це з татами, все вийшло. Вони розказували захоплююче, а я сидів тихо і слухав. Мені тоді було дуже сумно.  Ще було, коли мені потрібно було бритись. Я також дуже переживав, бо не знав, як це робиться. І знаєш, що? – повертаюсь до неї. – Мене вчила бритись мама. Не тато, а мама. Мама вчить сина бритись! – викрикую я і б’ю кулаком в стіну.

Вероніка не очікує такої моєї поведінки і різко лякається. У її очах пробігає страх.

- Вибач, - кажу я, коли розумію, що справді її налякав. Я не хочу щоб ця дівчина мене боялась.

- Все в порядку, - вона притягує покривало на себе.

- Я просто зірвався, - хочу її обняти, але розумію, що це буде лишній жест.

- Я ніколи не грав з татом футбол на вихідних і він не вчив мене їздити на машині, як це було в інших хлопців. Мій тато ніби живий, але його немає, - мій голос починає ламатись. – Вероніко, я не погана людина. Просто я не можу пробачити татові те, що його не було біля мене саме тоді, коли він був мені потрібен. І не тільки мені. Він не бачив, а я бачив, - швидко кліпаю. Я не заплачу перед нею. Не сьогодні. І так забагато їй відкрився, а ще якщо почну перед Веронікою плакати, то буде дуже соромно.

Я дивлюсь у вікно, за яким стоїть темна ніч, лише місяць освітлює усе навкруги і декілька вуличних ліхтарів.

- Мама дуже часто плакала, коли він затримувався на роботі. Вона думала, що в нього є коханка. Її так знесилювала хатня робота і діти, що вечері вона просто хотіла пригорнутись до коханого чоловіка, а замість того лягала у порожнє холодне ліжко. Мені було дуже важко бачити, як мама плакала. В ті моменти я хотів його просто вбити за те, що він доводить її до сліз. 

Я глибоко вдихаю і видихаю, закриваю очі.

- Я чекав на народження Макара, я на якесь благословення. Я думав, що коли народиться братик, то стане краще. Він не буде поводитись так як зі мною, але мої надії були марні. Макар також не бачить свого батька. Зараз він бачить тільки тебе, - я зводжу на Вероніку свій погляд.