24. Микола

Це чудо, що Вероніка погодилась, але вона захотіла величеньку суму за свої послуги. Що трапилось, що вона так раптово передумала? Треба буде у неї перепитати. Можливо, вона просто не хотіла казати цього по телефоні,а в живу скаже. При зустрічі я обов’язково розпитаю.

Я дуже радий, що вона заховала свою гордість куди подальше. І що б там в неї не трапилось, я вдячний цим подіям, бо завдяки їм я поверну усе, що колись було моїм.

Тепер потрібно буде представити Вероніку моїм батькам, як мою дівчину. Однак, робити це зараз буде дурістю. Вони зрозуміють, що й до чого. Потрібно буде себе стримувати при них, а через тиждень уже зможу їм сказати. Я впевнений, що вони будуть здивовані і задоволені.

Я зараз на роботі. Ходжу туди сюди і підходжу до людей, запитуюсь чи можливо їх щось цікавить і, якщо потрібно, можу розповісти їм більше про ту чи іншу техніку.

Я саме підходжу до чергової молодої пари, яка вибирає планшет,  судячи з їхні розмов, техніка має бути для їхньої дитини.

Блондинка весело оглядає чорний невеличкий планшет і по її обличчі я розумію, що вона впевнена, що дитині сподобається цей подарунок. Чоловік стоїть біля неї і пропонує розглянути, якісь інші варіанти. Спирає на те, що дитина ще замала для такої дорогої іграшки і пальцем вказує на ціну.

- Ви, звісно, можете оглянути й інші варіанти, але як на мене, це найкращий вибір для дитини, - кажу я.

- Ваша дитина користується такий самим? – запитується жінка із голубими очима.

- Ні. Мій молодший брат користується, - брешу я, щоб продати товар.

- А у вас є діти?

- Ні. Я ще не одружений, - широко усміхаюсь.

- Ще одружишся, - обнімає чоловік свою дружину. – І також будеш бігати по магазинах в пошуках подарунка для малих нервоїдів.

Я легенько киваю, хоча не маю бажання одружуватись, а тим більше заводити дітей. Діти це ж суцільна проблема, як і кохання.  І без цих двох речей можна прожити чудове життя. І весь час і гроші вкладати в себе – одного любимого.

- Вибачте, - відходжу я від них, коли у кармані відчуваю, як вібрує телефон.

На екрані з’являється невідомий номер.

- Алло, - піднімаю слухавку.

- Микола, - одразу ж впізнаю голос Вероніки.

- Так, Вероніко.

- Мені потрібні гроші до кінця тижня.

- Ти в своєму розумі? Де я повинен взяти таку суму? Ти ж прекрасно знаєш в якому я стані.

- Якщо грошей не буде, то і мене не буде, - починає вона мене шантажувати.
Ця дівчина кидає мене в шок. Я не впізнаю її. Декілька тижнів тому вона і лишнього слова до мене не казала, а зараз нагло вимагає гроші, ще й ставить переді мною умови.

- Вероніко, що з тобою трапилось? Я тебе не впізнаю.

- Не важливо. Мені просто потрібні гроші.

- Не йди до дому, поки я не приїду.

- Добре, - дівчина кладе слухавку.

Може та ну її, ту Вероніку? Я впевнений, що знайду іншу дівчину за меншою ціною. Якби я мав клуб, то я би з легкістю дав їй ці гроші без зайвих питань, але зараз я не маю звідки їх дістати, тим більше в такий короткий строк.

Треба буде  з нею серйозно поговорити. Просто так, без пояснень, я їй гроші не дам.

Через три години я приходжу до дому. Батьки уже вдома і віддихають після робочого дня.

- Вероніка є? – запитуюсь я в мами, яка сидить у вітальні перед телевізором.

- Вона з Макаром грається. Микола, що між вами відбувається? – обертає мама обличчя до мене.

- Мамо, я без поняття. Якраз хочу це вияснити.

- Тільки без криків.

Я киваю і піднімаюсь по сходах. Заходжу у кімнату до Макара. Вероніка сидить на землі обернена до мене спиною.

- Вероніко, - промовляю я і дівчина одразу ж обертається на мій голос.

Вона швидко починає підійматись і плутається у своїх ногах, і цим самим викликає у мене смішок.

- Макар, я уже іду. До завтра, - вона нахиляється і обіймає хлопчика.

Ми виходимо із його кімнати і зупиняємось у коридорі.

- Микола…

- Не тут, - перебиваю її, беру за руку і тягну у свою кімнату.

У ній вона ще ніколи не була. Ще першого дня я наказав їй не заходити у мою кімнату. Єдине, що я прибираю - це свою кімнату. Моя кімната – це мій світ. У нього будь-кому заходити не можна, хіба, що ти хочеш зайнятись зі мною сексом.

Бачу її великі карі очі, коли вона переступає поріг. Кімната світла і простора. Усе стоїть на своїх місцях. Навіть, у похмуру погоду, вона здається світлою.

- Для чого тобі така сума? – одразу починаю я і цим самим відриваю її від огляду кімнати.

- Микола, - починає мимрити вона і дивиться собі в ноги. – Це складно пояснити. Просто дай мені їх і я згідна на будь яку твою пропозицію.

- Будь яку?

- В межах розумного, звісно.

- Так не піде, - проходжу у кімнату і сідаю на стілець. Рукою вказую сісти їй на диван.

Вероніка слухається. Вона сідає і нервово перебирає тканину своєї коричневої однотонної кофтинки. Її погляд спрямований на пальці рук.

Це вперше, що вона не дивиться на мене у такий відповідальний момент.

- Вероніко, ти повинна розказати. Невже, ти програла в карти? – вирішую трішки відволікти її і , можливо, вийде витягнути з неї правду.

Вони мовчить і хитає головою.

Її мовчання і небажання казати починають мене нервувати і не на жарт.

Я вдихаю і видихаю.

- Якщо ти не скажеш, то я не дам тобі таких грошей.

- Ну а я тоді не буду з тобою.

- Не проблема. Знайду іншу, - хоча це буде проблема.

Вероніка мовчить.

- Все досить! – різко піднімаюсь. – Розмову закінчено. Ти мені не потрібна, - направляюсь до дверей, відчиняю їх і рукою вказую, що їй пора на вихід.

Раптом, Вероніка прикладає долоні до обличчя і починає гірко плакати. Я закриваю двері і підходжу до неї.

Присідаю у її колінах.

- Розкажи, що трапилось, - промовляю спокійно і закладаю за її вухо пасмо русого волосся.