23.Вероніка

Людей у крамницю заходить небагато, точніше, їх майже немає. Я сиджу і роздумую над тим про, що Микола мене попросив. Схоже він у відчаї, раз звернувся до мене. 

Але мене вбиває думка, що він думає, що я буду це робити за гроші. Він мене зовсім не знає. Нехай шукає когось іншого.

- Ну і холодно там, - двері магазину відчиняються і заходить Микола у чорній балоновій куртці.

- Що ти тут робиш? – дивуюсь я.

- Прийшов за квітами, - відповідає він і дивується моєму питанню. – Хіба тут щось інше продають?

- Вже знайшов ту, яка погодиться на твою дурну пропозицію? – виходжу з-за столу, підходжу до нього і складаю руки на грудях.

- Я в процесі. І пропозиція не безглузда. Це питання життя і смерті.

Я мовчу і чекаю поки він скаже, які квіти йому потрібні, але брюнет мовчить і оглядає крамницю, яку уже бачив сотню разів.

- Мені знову самій скласти букет?

- Ні.

- То які квіти повинні бути? – його відповідь мене трішки здивувала.

- Одинадцять червоних троянд.

- Гаразд, - я обертаюсь і починаю робити букет.

Він мовчить весь цей час, поки я працюю. Мені звісно це подобається, але водночас і лякає. Що з ним відбувається? Через пару хвилин одинадцять червоних, як кров троянд зібрані у букет і обгорнуті білим папером.

- Ось, тримай, - простягаю йому квіти.

- Дякую, - він дає мені гроші.

Я ставлю їх у касу, піднімаю очі і зустрічаюсь із його поглядом.

- Ти можеш уже йти, - кажу я.

- Я знаю, - Микола стоїть і дивиться на мене, а перед собою тримає букет.

Я не розумію, чому він ще досі стоїть.

Раптом він простягає мені квіти.

- Вибач, за той вечір. Я хотів просто посміятись, але це зайшло занадто далеко. Ти занадто добре до мене ставишся і заслуговуєш такого ж ставлення, - він говорить щиро і повільно. Підбирає кожне слово.

Я це бачу. І розумію, що він не бреше.

- Ці квіти – тобі.

- Дякую, - беру квіти, вдихаю аромат і легенько усміхаюсь.

Широка усмішка з’являється на обличчі хлопця, а очі починають сіяти.

- Вероніка, мені справді дуже соромно перед тобою.

- Я тобі вірю. Дякую.

У мене виникає думка, щоб підійти до нього і обняти, але я не впевнена чи варто це робити, тому залишаюсь стояти на місці. Ми дивимось один на одного декілька хвилин.  

Він мовчить і я не знаю, що говорити. Що люди, зазвичай, говорять у таких ситуаціях?

Якби це був фільм або книжка, то ми би обнялись, притулились один до одного і , можливо б, поцілувались. Але це справжнє життя, а не вигадана реальність.

- То ти мені справді вибачила? - перепитує і ніяковіє хлопець.
- Ну я можу ще подумати.
Микола дивиться на мене і його погляд просить не робити цього. Він дуже хоче, щоб я йому пробачила.
Я йому уже давно пробачила , але образа залишалась, особливо, коли дивилась на нього, то одразу ж згадувала той жахливий вечір.
- Пробачила. Я уже давно тобі пробачила.
Він широко усміхається.
- Дякую, - відповідає він. - Тепер, коли ти мене пробачила... - тягне він, - то можливо подумаєш над моєю пропозицією? – переступає з ноги на ногу.
- То ти просив вибачення, щоб я погодилась на твою дурну ідею? - починаю я обурюватись.
- Ні. Я би й так його просив...
Відчуваю, що він бреше. Він справді просив, бо хотів мене використати.
- Забирай свій букет і йди звідси! - кидаю у нього букетом. – Ти в усьому шукаєш вигоду! А я ж то подумала, що тобі справді соромно переді мною!
Хлопець широко відкриває очі і хоче щось сказати, але я його перебиваю.
- Забирайся звідси!
- Вероніко, я лише...
Я починаю силою його відштовхувати з дверей.
- Я не продаюсь!
Кричу я і впираюсь в нього. Я занадто слабка, щоб вигнати його. Микола стоїть біля дверей, як стіна. Я впираюсь у нього своїми руками, але це не допомагає.
- Вероніко, - промовляє він.
Я підношу на нього свої очі, які уже вологі від сліз.
- Вибач, я... - Микола проводить великим пальцем по моїй щоці і витирає сльози. - Мені це дуже потрібно, будь ласка, - просить він і дивиться на мене благальним поглядом.
- Скажи, ти такої поганої про мене думки, що пропонуєш мені це? - відходжу від нього.
- Ні. Я самої найкращої про тебе думки, тому і пропоную. Мені потрібна дівчина, яка буде доброю і хазяйновитою, а ти саме такою і є. Вероніка, це буде не безкоштовно.
- Микола, вибач, але ні. Це занадто низько для мене.
Я обертаюсь до нього спиною і витираю сльози. Даю йому зрозуміти, що йому уже час йти. Розмова завершена.
- Подумай, - кидає на останок він.
Чую, як голосно зачиняються двері.

Я свого рішення не поміняю. Усе було добре. Мені справді стало дуже приємно, що він попросив вибачення, але хлопець одразу ж все зіпсував.
Він явно дав зрозуміти, що вибачення це лише для того, щоб я допомогла йому. Але цього не буде. Прикидатись дівчиною за гроші, це таке саме, як спати за гроші. Це низько і , як на мене, не прийнятно для дівчат.

Мої думки перериває телефонний дзвінок.

- Вероніко, - лунає тривожний голос бабусі. – У нас біда.

- Що сталось? – я одразу ж починаю хвилюватись і у моїй голові за цих декілька секунд виринають різні думки із різними ситуаціями.

- Сашко зламав ногу. Лікарі сказали, що треба робити операцію для того щоб кістки на нозі правильно зрослись.

Я уже розумію до чого веде бабуся.

- Яка сума?

- Вероніко, - бабуся починає всхлипувати і я уже сама починаю плакати.

Бідний Сашко. Ще такий малий, а уже потрібно робити операцію.

- Сорок тисяч. Це разом із операцією і медикаментами, які потрібні.

Я падаю на підлогу.

- Вероніко? З тобою все в порядку? Не мовчи.

- Бабусю, я тут. Я знайду гроші. На коли вони потрібні?

- Протягом цього тижня.

- Він зможе ходити потім?

- Лікарі кажуть, що так.