21. Вероніка

Я не можу заснути, як тільки закриваю очі, то з’являється образ Миколи і усіх присутніх. Чую їхній сміх і насмішки. Кожне слово і погляд збираються у повітрі і починають мене душити.

Мене ще ніколи так не висміювали. Від Миколи я очікувала різного, але точно не такого. Я не соромлюсь того, що я ще дівчинка, а навпаки – пишаюсь цим. Але хлопець це так подав, ніби це саме найгірше, що може бути.

А потім ще й приїхали його батьки. Вони справді приїхали неочікувано і спершу я не зрозуміла, що це вони, поки Марія Ігорівна не обняла мене і не почала заспокоювати. У її обіймах я почувалась у безпеці. Знала, що біля неї ніхто не скаже кривого слова у мою сторону. Її обійми були теплими і такими материнськими, яких мені не вистачає.

Марія Ігорівна просила мене розповісти, що сталось. Я і розповідала, але не до кінця. Я не знала, як правильно їй про це сказати і хотіла пом’якшити покарання для Миколи. Моє бажання було дійсним, поки хлопець не почав байдуже вибачатись. Тоді я не витримала і розповіла їй усе в найдрібніших деталях. Жінка була шокована і почала вибачатись за нього. Вона справді розчарувалась у синові.

Я не чула, що саме Сергій Степанович сказав Миколі, але чула крики і невдоволення хлопця.

Я не спала цілу ніч. Крутилась із сторони в сторону і коли уже почало світати я змогла заснути. Від незвичного руху по будинку я просинаюсь. Чую не дуже голосні голоси і тихі кроки. На годиннику десята ранку.

Розумію, що пора вставати, я і так задовго спала. Мою роботу ніхто не відміняв.

За собою одразу ж застеляю ліжко і трішки приводжу себе в порядок. У мене є декілька чистих речей, які я була взяла на цих пару днів, що повинна було б бути тут. Іду в душ і переодягаюсь у чорні джинси і голубеньку футболку із якимись надписами.

Я повільно спускаюсь на низ. На кухні за плитою стоїть Марія Ігорівна, а за столом із смаком п’є каву Сергій Степанович. Вони щось весело обговорюють, однак коли замічають мене, то замовкають.

- Доброго ранку, - намагаюсь натягнути усмішку.

- Добрий ранок, чаю? – запитується весело Марія Ігорівна і виблискує голубими очима.
- Можна кави?

- Звісно.

Кава це саме те, що мені зараз потрібно.

- Як ти? – Сергій Степанович зводить на мене погляд.

- Нормально, - сідаю за стіл.

- У нас сьогодні і завтра вихідний, тому можеш поїхати до дому.

- Добре. Дякую.

- Марія Сергіївна, чому ви мене не збудили? Я би допомогла все прибрати. Тут такий безлад був.

- Я не прибирала. То Микола прибрав, - вона ставить переді мною кружку ароматної кави.

Від одної згадки про Миколу на очі знову накочуються сльози, а в середині все стискається. Стає важко дихати і клубок стає в горлі. Я починаю швидко кліпати і опускаю очі на каву, щоб не плакати.

- Ого, - виривається в мене.

Я здивована, що Микола все прибрав. Цікаво, до якої години він це все робив?

- Ти вибач за це все, - невпевнено промовляє Сергій Степанович. – Я розумію, що від цього тобі легше не стане, але це тобі невеличка компенсація за сльози, - він простягає мені конверт.

- Не потрібно. Все в порядку.

- Ніко, візьми. Там і твоя зарплата.

- Дякую, - кажу і видихаю важко. Беру білий не тонкий конверт.  Це вперше, що вони дають мені гроші в конверті, зазвичай, на карточку або в руки.

Я допиваю каву і піднімаюсь на верх. Беру свою сумку і вирішую ще зайти до Макара. Хлопчик ще мирно спить. Я і не здивована. Від таких двох насичених днів хочеться відіспатись.

Я усміхаюсь дивлячись на цього сплячого ангела і тихенько закриваю двері до його кімнати.

- То коли мені прийти?

Чоловік із жінкою перекидаються поглядами.

- Ти хочеш ще прийти? – дивується Марія Ігорівна.

- Звісно, це ж моя робота, якщо ви… мене не звільнили…

- Ми просто думали, що ти не захочеш більше у нас працювати після вчорашнього, - каже Сергій Степанович.

- Та ні. Я хочу, - впевнено відповідаю я.

На їхній обличчях з’являється усмішка.

- Тоді через два дні, - уже веселіше промовляє Марія Сергіївна і знімає фартушок, в якому готувала їсти.

- Вони без тебе нікуди, Вероніко, - чую голос Миколи, який голосно спускається по сходах. – Ти для них уже як донька. Рідніша від сина.

Я ковтаю клубок і обертаюсь до нього.

- Доброго ранку, - намагаюсь вкласти усю свою ввічливість.

Він не відповідає.

- То ти тепер звільнишся? – Микола падає на стілець і рукою поправляє своє темне волосся.

- Ні. Я залишусь, щоб своєю присутністю дражнити тебе ще більше.

- Ти мене не дражниш, - відводить свій погляд у ліво.

- Не бреши, Микола. У тебе це погано виходить.

- Ти стала такою впевненою. Треба тебе більше осоромлювати.

- Микола, - різко промовляє Сергій Степанович. – Досить! Краще роботу шукай.

Ось воно що. Він обмежив сина в фінансовій підтримці.

- До побачення, - кажу я і направляюсь до виходу

- Міг би й вибачитись нормально перед нею, - чую уже біля дверей голос Сергія Степановича.

Відповідь Миколи я так і не розчула. Швидше за все він промовчав і закотив очі або почав грубіянити батькові.

Я приходжу до дому і вирішую зайти на декілька пар. Мені потрібно з’являтись на парах два рази в тиждень, оскільки я перевелась на вільне відвідування. Тобто можу відвідувати пари, коли мені заманеться.

Чемно відбуваю пари і телефоную до Марії Сергіївни.

- Доброго дня.

- Добрий день, Вероніко. В тебе все добре?

- Так. Дякую. Я можу сьогодні вийти на роботу?

- Звісно, - весело промовляє жіночка. – А як пройшли цих два дні?

- Не погано, - не хочу їй розповідати усе, як насправді. Якщо і розповідати, то точно не по телефоні.