17.Вероніка

- Щасливої вам дороги! – прощаюсь із Марією Ігорівною і Сергієм Степановичем.

- Дякую! Будьте чемні, - усміхається жінка у плетеній шапочці і з великою сумкою в руках.

- Микола, без витівок, - строго промовляє Сергій Степанович. Чорне пальто із синім шарфиком надають йому строгого вигляду, а дипломат у правій руці – робить його дуже діловою і поважною особою, якою він і являється.

Микола кривиться і нічого не відповідає.

- Не чую відповіді, - звертає свій погляд батько на сина.

- Зрозумів, - Микола закочує голубі очі і нервово відповідає.

Тепер я розумію в кого Микола вдався характером. У нього точний характер його батька, хоч і зовнішньо він схожий на матір.

- Хорошого дня, Ніко, - Сергій Степанович разом із дружиною покидають будинок і залишають мене із Миколою удвох.

Усі кличуть мене Нікою, лише Микола – Веронікою. Це трішки дивно, але мені не принципово, щоб він називав мене Нікою.

За декілька годин я повинна піти за Макаром у садок.

- Нарешті вони звалили, - каже Микола і потягує спину.

Футболка натягується і я бачу трішки його пресу і сильні м’язи на руках.

- Чому ти так негативно ставишся до своїх батьків? – промовляю і одразу ж шкодую про це.

- А тобі яка різниця? Не лізь у не свої справи! – викрикує він.

Хлопець дуже швидко запалюється, у нього точно проблеми із гнівом.

- Не кричи на мене!

Він різко кидає на мене свій погляд. Микола здивований, що я кричу на нього у відповідь. Мені просто уже надоїло те, що він весь час на мене кричить. Я також людина і також маю почуття. Мене зачіпає його ставлення до мене.

- А то що? – підходить ближче.

Я прикушую щоку з середини і намагаюсь скласти слова до купи, але ніяк не виходить. Він дивиться на мене і своїм поглядом кидає мені виклик.

- Ти нічого не зробиш, - підсумовує він.

І він правий. Я нічого не можу зробити.

- Тримай язик за зубами. І не лізь в моє життя, - уже спокійніше промовляє він, але від спокійного тону моє дихання пришвидшується, особливо, коли він не зводить з мене погляду.

Хлопець обертається і рівною ходою прямує до себе в кімнату.

- Сьогодні повинно бути чисто! – викрикує він з другого поверху. – До мене прийде дівчина і декілька друзів!

- А Макар?

- Посидить в себе в кімнаті.

- Але за ним треба дивитись,нагодувати і вложити спати.

- На сьогодні це мої проблеми, а не твої. Тому спокійно йди на свою роботу і не заважай мені.

Я видихаю і берусь за прибирання дому. А за декілька годин забираю Макара із садочка і роблю з ним усе те, що завжди.

- Макар, мені потрібно піти зараз на іншу роботу. Я завтра прийду ще до того, як ти проснешся і буду з тобою всі дні.

- Добре.

- З тобою побуде Микола. Я йому зараз скажу, що я уже йду.

- Микола, не буде зі мною гратись, - засмучується хлопчик.

- Буде. Я його попрошу.

- Не буде. Він нікого не слухається.

- Я його дуже сильно попрошу і він послухається, а якщо ні, то пограйся сам трішки.

Хлопчик киває і уже без ентузіазму грається машинками.

- Я скоро буду, - обнімаю Макара.

Підходжу до Миколиної кімнати.

- Микола, - стукаю два рази.

- Чого тобі? – у відповідь, як завжди, агресивний голос.

- Я уже йду. Макар у себе в кімнаті.

- Добре.

Мені більше немає чого сказати і розумію, що від нього також більше нічого не почую, тому обертаюсь і швидко йду на роботу. Я затрималась довше з Макаром, тому додому я не встигаю.

- Ти запізнилась, - підсумовує Софія.

- Знаю, вибач.

Дівчина нічого не відповідає, лише різко покидає приміщення.

Я падаю на стілець і уже повністю знесилена. Відкидаю голову назад і на мить закриваю очі.

Здригаюсь від звуку дверей, які відкриваються. Дивлюсь на телефон і той показує майже половину дев’ятої. Я проспала весь цей час. Добре, що ніхто не приходив, до цієї пори.

Дивлюсь на жінку, яка прийшла. Її обличчя закриває великий чорний  капелюшок, на руках чорні рукавички.

- Добрий вечір, Вероніко, - вітається жінка.

- Добрий вечір, Марія Сергіївна.

- Як ти тут? Все в порядку? – вона кладе свою велику сумку на стіл і оглядається навкруги.

- Так, все добре, - позіхаю я і прикриваю рот рукою.

- Ти дуже втомлена виглядаєш. Тобі би поспати.

- Та все нормально.

- Як там твоя інша робота? – вона простягає мені кусочок молочної шоколадки і я не відмовляюсь.

Від одного погляду на їжу, мій живіт починає бурлити. Втамую  його, хоча б, шоколадкою.

- Там також все добре, але…

Марія Сергіївна поглядом спонукає мене продовжувати.

- Присідайте, - пропоную їй ще один стілець, коли розумію, що розмова буде довгою.

- Ти щось їла? – запитується вона, коли я швидко з’їдаю шоколадку.

Я хитаю головою. Я не можу збрехати цій жінці. У неї такий добрий погляд і мені так хочеться з нею просто зараз поговорити.

- Дитино, так не можна. Ти себе замордуєш, - вона дістає із сумки булочку із вишнею. – Їж, - наказує вона.

- Дякую.

- Розказуй, що там сталось, - вона спрямовує свій погляд  на мене і уважно слухає.

- Сім’я хороша, окрім старшого сина. Він дуже самовпевнений, аж занадто. І мені не подобається, як він ставиться до свого молодшого брата. Малий думає, що він його не любить і через це весь час сумує.  І ще й сьогодні. Микола набрався наглості просити мене забрати Макара до себе на квартиру, а ще раніше просив звільнитись, - розказую я на емоціях.

- Навіщо йому, щоб Макар був у тебе, - цікавиться жінка.

- Тому, що він хоче влаштувати вечірку і… О, Боже. Вечірка. Він ж не буде наглядати за Макаром. Вони всі нап’ються і не знати, що може статись. А хлопчикові потрібно ще нині вітаміни випити, - я різко підриваюсь з місця.  – Можна… можна мені до нього? Я просто дуже сильно переживаю за Макара.