15. Вероніка

Я не можу передати словами наскільки я була здивована, коли побачила цього нахабного брутального хлопця у дверях моєї нової роботи. Я була дуже щаслива, коли мене взяли, але і подумати не могла, що це буде не настільки спокійна робота.

У моїй голові усе було максимально легко і спокійно, аж тут з’являється він. Таке відчуття, що він мене переслідує. І саме найгірше – це те, що я не зможу позбутись від нього. Якщо у квітковому я могла зробити букет і він йшов, то тут можу піти тільки я. Або молитись, щоб він йшов до мого приходу і не приходив, поки я не піду.

Початок першого робочого дня був би навіть дуже хорошим, якби не Микола. Через нього я порізала собі руку і тепер мені трохи важко готувати їсти і прибирати також. Але я стараюсь не звертати увагу на цю рану, а по максимуму виконувати свою роботу.  

Я дивуюсь, що йому вистачило наглості просити мене звільнитись, а я тут лише перший день. І це при тому, що не він приймав мене не роботу. Чим я так насолила цьому хлопцеві?

Я дуже вдячна його матері, що вона мене взяла, але я би ніколи не подумала, що у такої хорошої і доброї жінки такий син із противним характером. Миколі потрібно повчитись у Макара і у матері, як правильно поводитись із людьми. Макар ще малий, але поводиться набагато краще, ніж інші діти у його віці і краще, ніж Микола. Хоча, старший брат повинен бути прикладом для молодшого.

Я уже заходжу із Макаром до дому, якого я забрала із садочка. Спершу вихователька не хотіла пускати Макара зі мною, але пустила, коли я подзвонила до Марії Ігорівни. Чоловік мав попередити виховательку, що тепер Макара забиратиму я, але забув.

- Як смачно пахне, - протягує хлопчик і розщіпає курточку.

Я допомагаю зняти йому взуття і сама роздягаюсь.

- Голодний? – запитуюсь Макара.

- Так.

- Іди мий руки і будеш їсти.

Я направляюсь на кухню і накидаю хлопчикові тарілку борщу і кладу дві скибочки білого хліба.

Макар сідає за стіл і починає жадібно і швидко їсти борщ.

- Не спіши, щоб не подавився, - я зробила собі чаю.
Марія Ігорівна казала, що я також можу їсти, але я не горю бажанням об’їдати їх. Вони і так платять мені не малу суму, а ще харчуватись за їхній рахунок я не збираюсь. Тому зробила собі лише зеленого чаю і все.

- Микола, ти пробував борщ? – викрикує малий, коли замічає старшого брата, який спускається і щось дивиться у телефоні.

- Я не їм борщ, - різко відповідає Микола братику.

- А ти попробуй. Він дуже смачний. Мама такий смачний не варить.

- Ти головне мамі цього не кажи, - кажу я Макарові.

- Микола, ну попробуй, - не вгаває хлопчик.

- Я ж сказав, що не хочу. Відстань від мене! – кричить Микола.

Макар одразу засмучується і уже з неохотою їсть.

- Не кричи на нього.

- Ти ще будеш мене вчити, як поводитись із братом?! – так само грубо він говорить до мене.

- Ти можеш бути м’якшим до нього. Він ж твій брат, - кажу я і згадую свого братика. Ми з ним завжди дурачились і грали у різні ігри. Траплялось, що ми сварились, але це було ненадовго.

- І що? – байдуже запитується Микола.

- Нічого, - я розумію, що дальше розмови не буде. Він буде стояти на своєму. Мені важко з ним розмовляти.

- От і чудово, - він відкриває холодильник і дістає звідти пляшку газованої води.

- Макар, ти уже поїв? Ідемо на верх?

Хлопчик киває головою і повільно піднімається по сходинках.

Я мию посуд і за декілька хвилин піднімаюсь до Макара.

Решту дня я проводжу поряд із ним. Ми трішки вчимось, трішки відпочиваємо і трішки граємось. Макар голосно сміється, коли я починаю його лоскотати і ще більше сміється, коли він це робить зі мною.

Мені подобається бачити маленького хлопчика веселим. Його усмішка приносить мені задоволення і наповняє енергією.

Через деякий час приходить Марія Ігорівна. Я не чула, як вона прийшла. Зрозуміла, лише тоді, коли вона з’явилась у дверях кімнати.

- Як ви тут? – запитується вона.

- Все чудово. Ми з Нікою почитали казку і написали декілька слів. А ще Ніка зварила дуже смачний борщ. Ти маєш його попробувати, - Макар підбігає до мами і починає із швидкістю все їй розповідати.

- Я зараз обов’язково попробую, - вона цілує сина у лоб.

- Проблем не було? – запитується вона мене.

- Ні, все в порядку, - махаю рукою.

- А з рукою що сталось?

- Та порізалась, через… - мені так хочеться сказати, що це через її сина. Але раптом я замічаю його у коридорі і він дивиться на мене своїми голубити очима. – Через свою неуважність.

Микола проходить дальше по коридорі.

- Акуратніше на наступний раз, - вона дивиться на мене співчутливим поглядом. – Добре, що знайшла бинт.

- Це Микола його знайшов і приніс мені.

- Он як, - вона явно здивована.

Я киваю.

- Макар, попрощайся з Веронікою. Вона завтра знов прийде.

Темний хлопчик підбігає до мене і міцно обнімає.

- Ти завтра забереш мене з садочка?

- Так.

- Ура! – викрикує Макар.

- До побачення, - кажу я і спускаюсь сходами. Краєм ока замічаю, що Микола піднімає кришку каструлі, у якій стоїть борщ. А як тільки замічає мене, то швидко її опускає і робить вигляд, що шукає щось інше.

Від цього мені стає смішно.

- Можеш попробувати борщ. Не помреш, - кажу я, коли проходжу повз кухню.

- Не хочу. Раптом ти щось підсипала.

- Микола, що ти таке кажеш? – за мною спускається Марія Ігорівна. – Я впевнена, що борщ смачний.

Мені стає приємно від її впевненості в тому, чого вона ще не пробувала.

- Дякую. До завтра.

- До завтра, - із усмішкою промовляє Марія Ігорівна.

Я зачиняю двері і швидко біжу до дому. Живіт уже скручує від того, що я цілий день нічого не їла. До такого мій організм не звик. Прийдеться йому звикати.

У дома я швидко розігріваю макарони із котлетами і через пів годинки уже іду у квіткову крамницю.