Я прокидаюсь і почуваюсь дуже погано. Рукою торкаюсь лоба і намацую гулю. У середині одразу прокидається відчуття провини, яке стискає мене із середини. Раніше у мене ніколи такого не було, бо я раніше не попадав у такі ситуації. Мені потрібно відпустити цю ситуацію і жити дальше. Від того, що я буду думати про неї весь час краще не стане, хіба що лише мені. У мене є набагато важливіші проблеми.
Від думки про те, що у мене уже немає прав відчуття провини різко зникає. Я піднімаюсь із ліжка і приводжу себе в порядок. Волосся вкладаю так, щоб прикрити ту гулю.
За декілька хвилин я спускаюсь на низ.
Мати ріже яблуко і дає Макарові, а тато читає щось у телефоні і попиває гарячу каву.
- Сергію, я зробила так, як ти казав, - каже мама і викидає шкіру яблука у сміття.
- Уже хтось дзвонив? – відривається тато на хвилину від телефону.
- Ще ні, але думаю скоро подзвонять.
- Гаразд, тоді назначиш співбесіду і нехай приходять.
- Я знаю, коханий, - із широкою усмішкою відповідає мама.
- Для чого тобі назначати співбесіду? – запитуюсь я і сідаю на крісло.
- Мама хоче йти на роботу, - сухо промовляє тато і з бридкістю дивиться на мене.
- Для чого?
- Мені уже надоїло сидіти вдома. Я хочу працювати, - мама ставить переді мною чашку міцної кави.
- Ти ж вдома без діла не сидиш.
- Я хочу розвиватись.
- А Макар? – відпиваю каву і одразу випльовую її назад. Вона занадто гаряча.
- Вибач, напевне, занадто гаряча, - вибачається мама.
- Все гаразд.
- Я подала оголошення в Інтернет.
- І кого ти шукаєш? – дую я на каву, щоб та швидше остигла.
- Дівчину або жінку, яка буде прибирати, готувати їсти і сидіти з Макаром.
- Одним словом – виконувати усю твою роботу, - сміюсь я.
- Можна і так сказати, - мати усміхається і дивиться на тата. Очікує від нього усмішки, але він не замічає її погляду, а продовжує дивитись на неї.
Її усмішка одразу зникає.
- Усміхнись хоча б трохи, - кажу я до тата.
- Усміхнись? – він відставляє телефон і дивиться на мене. – Ти можеш сміятись після того, що було вчора?
Він знову за своє.
- Ну провинився я. З ким не буває? І тепер через це мені бути весь час в траурі, так?
- Міг би виразити хоча б якусь підтримку батькам. Елементарне – познайомитись із ними і особисто попросити вибачення.
Він мені вже надоїв. Я піднімаюсь з-за столу і піднімаюсь до себе в кімнату.
- Я ще не закінчив! – кричить він мені в спину.
- Сергію… - знову чую благальний голос матері.
- Вернись, сучий ти сину! Де твоя совість!? Я тебе не так виховував!
- Саме так і виховував! – кричу я із сходів.
- Розмову ще не закінчено!
- Закінчено! – я ставлю крапку і голосно гримаю дверима, щоб він почув.
Решту дня я лежу на дивані і гортаю стрічку у Інстаграмі.
« Ти нині будеш?» - висвічується повідомлення від Оксани.
Я декілька хвилин вагаюсь. Не знаю, що їй сказати. Я хочу приїхати, але і виходити із своєї кімнати я не хочу.
«Так» - вирішую я. – «Уже виїж…»
Я хотів написати «виїжджаю», але тут раптом згадую, що у мене немає прав і ключів від машини також. І в додачу до цього, тато вдома і я ніяк не зможу забрати ключі і права, так аби він не замітив.
«Уже виходжу» - відправляю я.
« Виходиш?»
« Так. Я ж тобі розказував».
« Що розказував? Я не розумію про, що ти говориш»
І тут я згадую, що це я Руслані розказував. Вона вночі до мене написала і я все їй розповів, але Оксана про це не знає нічого.
« У мене чудова ідея. Давай погуляємо? Так як було колись, згадаємо молодість» - викручуюсь я.
«Еммм… Ну добре. То ти за мною зайдеш?»
« Давай зустрінемось біля фонтану» - пишу я, бо розумію, що до неї йти дуже далеко. А вона нехай, як хоче, то так і добирається до фонтану.
«Добре. Через годину буду готова»
Я відправляю їй сердечко і також починаю збиратись.
Як давно я не гуляв по рідному Івано-Франківську. На дворі набагато холодніше, ніж у машині. Я до такого не звик, тому і одягнувся не по погоді.
Уже стемніло, на небі видно де-не-де ясні зірочки і яскравий повний місяць над Ратушею, яка саме пробиває рівно восьму годину. Я зупиняюсь і дивлюсь на саму верхівку цієї історичної споруди. Уся будівля світиться охристим кольором і плавно переливається із світлішого до темнішого відтінку.
Я одразу згадую, як був меншим, то батьки завжди гуляли зі мною в центрі міста і кожних вихідних ми ходили на Ратушу. Ми піднімались на саму верхівку і ціле місто було на долоні. Ми були сім’єю. Справжньою сім’єю. Це було до тих пір, поки тато не відкрив ресторан. Гроші міняють людей і , не завжди, в кращу сторону.
Я відходжу від Ратуші і прямую на те місце, де ми договорились зустрітись.
На мій подив, фонтан працює. Він являє собою велику, я би сказав, тарілку, яка піднята над землею. І мені подобається те, що можна піти під неї. Декілька сходинок і ти під фонтаном. Вода тебе не зачіпає і ти можеш спокійно ходити туди сюди і фотографуватись, як робить більшість туристів.
У літку я завжди любив підбігати до фонтану і мочитись. Вода у фонтані не була такою холодною, але охолоджувала твоє тіло. І в цю пору року це було актуально.
Я протираю руки одна до одної намагаюсь зігрітись. Потрібно уже діставати пальто. Як на кінець вересня, то дуже холодно. Пам’ятаю, що у попередні роки я міг у кінці вересня ще ходити у футболці, а цього року щось пішло не так.
Я дістаю телефон, хочу зателефонувати до Оксани, але вона якраз виходить з повороту на високих підборах.
- На таких підборах ти далеко не зайдеш! – вигукую я і підходжу до неї повільно.
- Я і не планую далеко ходити, - відповідає зухвало вона і цілує мене.
- Ми ж вийшли на прогулянку, - уточнюю я.
- Ми можемо піти по Стометрівці, а там повернути у якийсь заклад харчування, - ніби пропонує, але водночас і стверджує дівчина.
#3844 в Любовні романи
#1812 в Сучасний любовний роман
першекохання, багатий хлопець і звичайна дівчина, кохання не купити
Відредаговано: 10.02.2021