10.Микола

Я просинаюсь глибокої ночі. Дивно, але останніми днями я не можу спати. Наскільки б я втомленим не приходив мені важко засинати і сплю лише 3-4 години. Після фізичного контакту я завжди сплю, як вбитий, окрім останніх днів.
Я просинаюсь серед ночі і просто дивлюсь у стелю. Інколи кручусь із сторони в сторону, намагаюсь заснути.
І коли будильник дзвенить о сьомій ранку, то я легко піднімаюсь із ліжка і продовжую робити свої справи.
Зараз я роздумую над тим, щоб можливо піти раніше, ніж сьома ранку. Це буде трохи неправильно з моєї сторони залишити сплячу Руслану, але вона ж сама сказала, що мені весь час байдуже і зараз також.
Я встаю із ліжка, одягаюсь, і кидаю погляд на тіло дівчини. Її волосся розпатлане і абияк лежить на подушці, одна рука звисає із ліжка, а рот привідкритий. Я легенько накидаю на неї біле простирадло, щоб трохи прикрити її оголене тіло.

Тихо закриваю двері кімнати і на пальчиках крокую по домі. Не хочу, щоб хтось почув, що я йду. Тим більше вони знають, що я залишився ночувати і, якщо її батьки розумні люди, то точно знають чим ми займались цілу ніч. Я проходжу у двір і вручну відкриваю ворота. Вручну це робити набагато важче, вони досить такі важкі. Заводжу машину і виїжджаю із двору. Так само в ручну зачиняю ворота. Не потрібні мені потім ще проблеми, якщо їх хтось пограбує.
Я їду нічним містом. На дорозі пусто, лише ліхтарі освітлюють її . Я мчусь по рівній дорозі і не замічаю нічого. Включаю музику на повну гучність і продовжую їхати і кайфувати. Баси музики проходять аж до судин серця і разом із ним б'ються в такт. Я ще більше натискаю на газ. Швидкість на спідометрі скоро буде 200. Я дурний і я це знаю. Але це такий кайф, такий адреналін. Одним не вірний рух і я мертвий. Не те, що я хочу померти, але погратись із смертю можна. Хоча інколи у мене виникали думки про смерть. Але я одразу ж відкидав їх, бо розумію, що найбільше буде боляче це матері. Батькові буде не так. Йому взагалі на мене начхати, мама не переживе моєї смерті.
У мене прекрасне життя і я не жаліюсь. Можна було би звісно внести деякі корективи , але вони не обов'язкові.
Я починаю повільно зменшувати швидкість. 185. 180. 170. І раптом із повороту виїжджає машина. Я різко тисну на гальма. Машина зупиняється за декілька міліметрів до білого ауді. Я від різкої зупинки вдаряюсь головою об кермо. Перед очима починає плисти. Повіки повільно опускаються. Але я бачу дівчину. Дівчина із довгим русим волоссям і великими темно-карими очима. Її очі дивляться на мене, просто мені в душу. Я розумію, що вона читає мене повністю. Вона знає про мене все.
Образ дівчини починає зникати. Він розчиняється у моїй голові і я відключаюсь

- У нього просто невеличкий струс, - говорить чоловік у білому халаті і світить мені у очі медичним маленьким ліхтарем.

Він його виключає і я розглядаюсь навкруги. У очі мені одразу впадає дві постаті. Зле обличчя батька і опухлі червоні очі мами. Матір із розпущеним темним волоссям сидить на стільці біля мого ліжка і дивиться на мене. Свою руку поставила на мою.

- Синку, - промовляє спокійно вона. – Як ти почуваєшся?

Я намагаюсь сісти, але невеличкий біль з’являється у голові. Я прикладаю долоню до лоба і намацую пластир. Я кривлюсь і забираю руку від лоба.

- Ти пам’ятаєш, що сталось?

- Так. З машиною все добре?

- З машиною?! – зривається батько.

- Сергію, не треба, - благає мати і ловить тата за руку, щоб той успокоївся.

- Ні, Марійко, треба! Хтось має уже вправити йому мозги.

Він не на жарт розлютився.

- Тебе справді хвилює зараз стан машини?! – кричить він. Я не зводжу із нього погляду. Я витримаю цей завжди невдоволений його погляд і тон. – А як на рахунок людини, яка сиділа у іншій машині!? Тебе вона не хвилює!? – я стискаю кулаки і біле простирадло складається у складки. – Але я тобі скажу! Нехай це тебе мучить і можливо ти трохи задумаєшся!

- Сергію, - благає мама.

Тато не звертає на неї уваги. Він уже весь червоний від того гніву, який кипить усередині нього.

- На передньому сидінні була вагітна жінка, - уже трохи спокійніше каже батько. Швидше за все, це через те, що мама ніжно погладжує його по руці великим пальцем. Мама завжди могла втихомирити його.  -  Від страху у неї стались передчасні роди. Дитина недоношена, - він робить паузи між реченнями. – Не факт, що вона виживе.

Я опускаю погляд. Якщо дитина не виживе, то я буду винен у її смерті. Дитинка ні в чому не винна, що я такий дурак вирішив поганяти в ночі.

Відчуття провини тебе осідає у мені глибоко. І я нічого не можу зробити, щоб допомогти цій дитинці. Мої вибачення її батькам не допоможуть виправити те, що я скоїв.

- Якщо дитина не виживе, ти будеш винен у її смерті, - на останок кидає тато. Він вправними, уже  завченими, рухами поправляє піджак синього кольору і голосно виходить з палати.

- Це я в усьому винен, - кажу я і тягну своє темне волосся.

- Синку, ти не знав, - намагається успокоїти мене мама.

- Мамо, це не правильно. Я не повинен був їздити на такій швидкості. Я знав, що це небезпечно!

Мама розуміє, що я кажу правду.

- Ти повинен дещо знати, - після тривалої паузи промовляє вона.

Я підношу на неї голубі очі і зустрічаються із її стривоженим поглядом.

- Якщо ти ще раз провинишся, то тато забере у тебе клуб.

- Він не може! – я не вірю її словам.

- Може, ти ж орендуєш його територію. Він може просто припинити тобі її здавати.

- Але…

Мама права. Він може. Мій тато здатний на все.

- Твій тато забрав права.

- Що?!

Ну це вже занадто.

- Я ж не пив. Я був тверезий. Трохи перевищив швидкість. І аварії ж також не було. Я вчасно зупинився.

- Микола, я підтримую у цьому тата.

- Що!?

Вона киває.

- Тобі потрібно братись за голову. Ти молодець, що відкрив свій клуб, але треба уже не водитись із різними дівчатами.