7. Микола

Я уже збираюсь заїжджати у двір Оксани, але мене зустрічають великі чорні ворота, які чомусь не відкриті. Це трішки дивно, бо весь час коли Оксана чекає на мене, то ворота відкриває, щоб я спокійно міг заїхати і вона одразу ж сіла у машину. А оскільки зараз осінь, то ще й для того, щоб вона не змерзла, або якщо падає дощ, то щоб не потік її макіяж із тонною косметики.

Я зупиняю машину перед величними воротам і декілька разів сигналю. Окрім звуку інших машин, які тут проїжджають, я нічого не чую.

Беру телефон і телефоную до неї.  Вона не піднімає слухавку.

- Чорт забирай! – викрикую я після п’ятого невдалого дзвінка.

Я кидаю погляд на букет червоних троянд, які красуються на передньому сидінні,  і ворота, які зараз є перешкодою між мною і Оксаною. У інший день я би обернувся і поїхав, але якщо я зроблю так зараз, то вона мені ніколи цього не пробачить.

Тому я виходжу із машини разом із букетом у руках і відкриваю темну хвіртку із красивими золотими візерунками різної форми. Заходжу у подвір’я, яке завжди чисте із підкошеною травою і підрізаними кущами різних форм.

Піднімаюсь по декількох мармурових сходинках до коричневих великих дверей і натискаю на дзвінок. По будинку лунає туге дзижчання. Через декілька хвилин двері відчиняються і у них я зустрічаю жінку старшого віку у чорному фартушку і зібраним волоссям.

- Ви до кого? – промовляє вона і дивиться на мене із піднятою головою, тому що вона дуже низького росту.

- До Оксани. Вона вдома?

Жінка на декілька маленьких кроків відходить назад  цим самим дає мені місце, щоб пройти у будинок.

- Вона на верху. Перша кімната справа.

Я піднімаюсь по дерев’яних сходах, які не видають ні одного звуку. У коридорі уже трохи стемніло. Я знаходжу потрібні мені двері. Спершу думаю, щоб одразу ж зайти, але вирішую постукати.

- Хто? – лунає знайомий голос.

Я не відповідаю, а стукаю дальше.

Чую, як вона вдихає і голосними кроками підходить до дверей. Вона хапається за позолочену ручку і відкриває двері.

Її зелені очі підведені великими чорними стрілками широко розплющуються, коли вона бачить великий букет червоних троянд і мене разом із ними.

- Що… - затинається вона. – Що ти тут робиш?

- Я приїхав до тебе, - впевнено відповідаю я і одним великим кроком іду на неї.

Оксана у білому атласному халатику, який я би так із неї зняв, відходить назад. Вона не спускає із мене очей.

- Пробач, - промовляю я. Намагаюсь вкласти хоча б трішки душі, але це у мене погано виходить.

- Ти говориш це не від душі, - бере вона букет і кладе на кавовий комод. Пильно і злісно дивиться на мене.

- Оксана, сонечко, - підходжу повільно і простягаю руки, щоб обняти. – Пробач, мені справді дуже шкода, що так вийшло.

Декілька секунд вона намагається вирватись із обіймів, але здається, а я притискаю її сильніше.

- Обіцяю, киця, цього більше не повториться.

Чим більше ніжних слів, тим більше шансів, що вона мені пробачить і просто зараз я зможу зняти із неї цей халат.

- Ти про мене забув, - надуває вона червоні губи.

- Ні, я про тебе не забував ні на секунду, - брешу вправно я. – Просто заклопотався у тому клубі. Ти ж хочеш дорогих подарунків і квітів кожного тижня?

- Квіти кожного тижня?

- Так, тепер я даруватиму тобі квіти щотижня, - це той випадок, коли перше сказав, а потім подумав. І хто тільки мене за язик тягнув?

- Микола, - дивиться вона на мене ніжним поглядом. Я ще не бачив, щоб вона дивилась на мене таким поглядом.

- Так.

- Ти мене кохаєш?

Це питання застає мене в ступор. Усі мої думки перемішуються і я намагаюсь знайти серед того всього хаосу правильну відповідь.

- Звісно, - стараюсь відповісти невимушено.

- Скажи це, - вимагає вона.

- Що саме? – вирішую пограти дурного.

- Що ти мене кохаєш.

- Оксана, ми ж вже не малі діти, а дорослі люди. По моїх подарунках що не видно?

- Подарунках? – виривається вона із моїх обіймів. – Ти даруєш мені лише на день народження і іменини! – викрикує вона. – Це по твоєму кохання?!

Я стою і просто дивлюсь на неї.

- Подивись, як Олег кохає Аню! – кричить вона, а її очі стоять на вологому місці. – Він дарує їй подарунки майже кожен день і просто так. Без причини. І вони не займаються любов’ю кожен день, так як це робили ми!

І тут до мене доходить. Вона в мене влюбилась. О, ні! Тільки не це.

- Оксана, - підходжу до неї і вирішую сказати те, що вона хоче почути. – Я кохаю тебе.

Вона не очікувала, що я це скажу. Я проводжу великим пальцем легенько по її щоці і витирає сльозу, яка виступила.

- Не плач. Я тут з тобою, - пригортаю її до себе.

Мені легко можна розпочинати акторську кар’єру, бо так вправно дівчині я ще не брехав.

Ми починаємо цілуватись, а потім я роблю те, що хотів – знімаю із неї білий халат і з гарячими поцілунками ми направляємось до ліжка.

Після цих гарячих пів години, Оксана втомлюється і засинає. І це не дивно. На дворі уже стоїть ніч і вона така темна, що навіть зорів не видно.

Я дивлюсь на стелю і обдумую те, що повинен робити дальше.

У мене уже був один випадок, коли дівчина влюбилась і після того, я сказав, що такого не допущу. Тому, що це уже не ті стосунки, які мені потрібні. Коли дівчина влюбляється вона починає включати турботливу жінку і не дає тобі покою, але в цьому є і свої плюси: вона робить усе, що ти скажеш, бо боїться, що ти її лишиш.

Але з Оксаною ситуація трохи інша. Ми ще на початку домовлялись, що це будуть вільні стосунки, потім вона дуже сильно просила мене, щоб це були офіційні стосунки. Я її послухав. Але я не був готовий до того, що вона закохається в мене.

Це потрібно припиняти. І у мене в голові виринає чудовий план. Зробити так, щоб вона мене лишила. Якщо вона зрозуміє, що я не той хлопець, якого вона в мені бачить, то автоматично розлюбить. Принаймні, я на це надіюсь. Отже, тепер треба показати себе із найгіршої сторони, але я і так це робив. Я міг не звертати на неї уваги, спати з іншими дівчатами і вона це пробачала.  Тому тут буде важче. Але я щось придумаю. Не існує задачі без відповіді.