6. Микола

- Олег, спитай у Анні чи знає вона де Оксана? – прошу я по телефоні його.

- А що сталось?

- Я не можу до неї уже декілька днів додзвонитись, - кажу я і паралельно переглядаю список товарів, які потрібно придбати для клубу.

- Ти з нею посварився?

- Ні. Дякую, - стишую голос і говорю до адміністратора, не дуже високого хлопця із окулярами, як у Гаррі Потера. – Я лише не дзвонив до неї декілька днів і не відписував, бо мав справи у клубі.

- Справи? – єхидно і з натяком промовляє Олег. У мене одразу у голові виникає вираз його обличчя – він усміхається і тонкі губи складаються у дві лінії,темні брови піднімають угору, а очі пильно дивляться. Тобто дивились би на мене.

- Так, справи, - мене нервує його натяк. – Я ні з ким не був. У мене справді тут виникли деякі проблеми і я їх вирішував.

- Гаразд, повірю, - промовляє він це так, ніби робить мені послугу.

- То ти спитаєшся у Ані?

- Аня! – чую, як він гукає дівчину. – Де Оксана?

- А тобі навіщо? – із слухавки чути її милий голосок.

- Миколі треба.

Я сідаю на м’який диван у клубі, лікоть руки кладу на спинку і продовжую слухати їх на іншому кінці телефону.

- Передай йому, що вона не хоче його бачити, - із злістю відповідає Аня.

- Та він вже це зрозумів, - Олег захищає мене і я йому за це вдячний. – Він хоче вибачитись. Він квіти хоче їй купити.

- Які квіти? – викрикую я в слухавку. – Я не збираюсь дарити їй квіти, - одразу ж піднімаюсь на ноги.

Але Олег не слухає мене.

- Вона сидить вдома. Оксана образилась на нього через те, що він не брав від неї слухавки і не передзвонив, не писав, - пояснює із сумом в голосі Аня.

- Дякую, кохана. Я кохаю тебе.

Від цих слів, що Олег промовляє до Ані, мені стає якось бридко. Я ніколи не промовляв таких слів, а якщо й казав то це « Ти мені подобаєшся» і то для того, щоб задобрити дівчину і отримати те, за чим я прийшов до неї.

- Ти чув?

- Так, чув. Тепер через тебе мені треба купляти квіти, - обурююсь я.

- Можеш не дякувати, - хихотить Олег. – Нині зберемось?

- Ні, поїду задобрювати Оксану, а то відчуваю, що організм уже потребує її, - я починаю сміятись.

- Удачі, брат, - каже Олег.

- Дякую, тобі також, - я кладу слухавку.

Що ж, завдяки Олегові у мене появилась додаткова робота. Але я вирішую зробити по іншому.

« Сонечко, пробач, що не дзвонив і не писав. У клубі  була дуже сильна запара із документами. Киця, давай я за тобою заїду і ми про все поговоримо? Цілую»

І відправляю їй це повідомлення. Більшість дівчат люблять, коли їх називають – «Киця», «Сонечко», « Рибка» і багато інших таких ніби милих прізвиськ, від яких мене нудить. Як таке може подобатись? Я називаю так дівчину дуже рідко, щоб трішки підлизатись до неї.

Вона прочитує повідомлення. І близько хвилини нічого не відповідає. Але уже бачу, як на екрані телефону висвічуються три  сірі крапочки, які рухаються і розумію, що вона друкує.

« Дев’ята година» .

Це єдине, що вона написала. Вона не на жарт розлютилась.

Олег правий, потрібно купити їй той букет квітів, як знак вибачення і уваги.  І думаю, що тоді усе буде добре.

Я вирішую ще декілька справ у клубі і уже хочу їхати у квітковий, щоб купити букет і приїхати до неї завчасно.  Але не тут то було.  У моєму кармані починає вібрувати телефон. Я уже думаю, що може то Оксана і не потрібні будуть квіти, що вона уже пробачила і чекає на мене.

Із цією думкою я, навіть, не дивлюсь на відображення напису на телефоні, а одразу ж піднімаю слухавку.

- Ти де? – чути чоловічий голос.

Спершу я не розумію, хто це. Відводжу телефон від вуха і дивлюсь на літери на екрані.

« Тато».

Тільки не це. Що цього разу він хоче?

- Я в клубі.

- Добре.

- А що таке?

- Думав, що ти з друзями і забув уже про клуб.

- Це мій клуб і я відповідально до нього ставлюсь.

- Ти навіть вмієш ставитись до чогось відповідально? Невже порозумнішав? – говорить він.

Від цих слів мене кидає у нерви. Я стискаю ліву руку у кулак , так сильно, що кісточки пальців біліють.

- Я завжди був розумним.

- Не думаю, що остання твоя п’янка була розумною, - він ще досі злиться на мене за той раз, коли я напився на день відкриття клубу.

Це була моя остання п’янка, з якої пройшов уже тиждень.

- Ти мені ще довго будеш це нагадувати? – намагаюсь не видавати у голосі ту злість, яку я зараз відчуваю. – Я уже не п’ю.

- Подивимось наскільки тебе вистачить.

- Ти це так кажеш, ніби я алкоголік. І весь час приходжу до дому п’яним.

- Останній раз коли я тебе бачив, то…

- Треба до дому частіше приходити, - перебиваю я його. – А не спати у готелях із своєю коханкою! – викрикую я.

- Ти думаєш, що ти говориш?!  У мене немає коханки. На відміну від тебе я не використовую дівчат. У мене є твоя мати, яку я кохаю.

Я просто мовчу і кладу слухавку. Не маю бажання з ним розмовляти. Він завжди псує настрій. Це просто найнегативніша людина, яку я знаю. Не розумію, як мама його терпить.

На рахунок коханки я збрехав. Можливо у нього і справді її немає. Просто хотів перевірити його реакцію. І мені здалось, що його голос трохи надламався і він захвилювався, але це не точно. Наскільки б сильно, я не любив свого батька, але псувати його стосунки із матірю, я не збираюсь. І не хочу, щоб рушилась хоч така сім’я. У мене ще маленький братик, якому потрібні двоє батьків.  Хоча, брат майже не бачить тата, бо той весь час у роз’їздах, або у кабінеті ресторану від ранку до вечора. Зранку братик ще спить, а вечері уже спить.

Я роблю декілька глибоких вдихів і видихів, щоб трохи заспокоїтись.

Дивлюсь на годину і швидко вибігаю із клубу, щоб заїхати ще за букетом квітів і поїхати до Оксани.

Я їду у той магазин у якому я завжди беру квіти. Він розміщений на вулиці Андрія Мельника у одному із двох рядів квіткових магазинів. У кожному ряді приблизно по десять таких квіткових магазинів. Не бачу логіки розміщувати квітковий біля квіткового, але що є то є. Зупиняю машину біля потрібного мені магазину. На ньому ще така красива вивіска «Florists» і по боках декілька маленьких намальованих квітів. Біля невеличких білих дверей стоїть декілька горщиків із вазонами і ваз із ромашками і трояндами.