3. Вероніка

- Вероніко, - промовляє бабуся і заходить у темну кімнату. – Іди щось поїш, - вона стоїть у проході і просить благально.

- Я не голодна, - промовляю я  і продовжую лежати до неї спиною.

- Хоча б трохи, - чую, як вона підходить ближче і сідає на краєчок ліжка.

Зморшкуватою рукою вона починає гладити мої ноги під ковдрою і дивиться ніжним і сповненим болю поглядом.

На її шиї перев’язана чорна хустка, що свідчить про траур.

- Я приготувала вареники із вишнею. Твої улюблені.

- Дякую, але я не хочу.

- Ти зовсім бліда, вийди трохи на двір. Хоча б штори розсунь, - вона повертає сумне обличчя у бік темних штор, які затуляють усе світло, яке повинно потрапляти до кімнати.

- Бабусю, - я повертаюсь до неї. – Я не хочу. Дай мені будь ласка ще сьогоднішній день. І завтра я повернусь до норми, - сама не розумію, що я говорю.

Бабуся важко видихає, поправляє чорну хустку і видавлює легеньку, але таку приємну, усмішку розуміння.

- Добре, - вона встає і покидає кімнату.

Я знову повертаюсь до стіни і дивлюсь в одну точку, а в моїй голові вирує сотні думок.

Я не знаю, що мені робити дальше. Швидше за все я із Сашком будемо тепер жити у бабусі. Вона зараз єдина рідна жива людина. Квартиру потрібно буде здавати, якимось студентам або молодій сім’ї, щоб мати хоча б якийсь прибуток. Але мені потрібно платити за навчання. Воно хоч і дистанційне, але платити треба. Бабусина пенсія не зможе утримувати нас трьох і ще й оплачувати моє навчання, яке є не дуже дешеве. Добре, що батьки оплатити перший семестр, але наступний семестр і ще один рік мені потрібно оплачувати самій.  Навчання зараз дистанційне, отже, я можу паралельно працювати. Тим більше мені дозволили декілька днів не з’являтись на парах, бо похорон і так дальше. Ці дні я  можу використати для пошуку роботи. Тільки тепер наступна проблема. Де знайти роботу?

- Бабусю, - підхоплююсь я з ліжка і іду швидким кроком на кухню з якої лине приємний аромат вареників.

Бабуся відводить погляд від вареників, які вона ще доліплює і дивиться на мене крізь окуляри.

- Я їду у Івано-Франківськ, - твердо кажу я і мій живіт починає видавати голосний звук на цілу кімнату.

Я не була голодна, поки ніс не почув ці приємні аромати.

- Що ти там будеш робити?

- У мене там є квартира. Я поїду , знайду роботу. Буду працювати і паралельно вчитись, - дістаю тарілку і накидає собі декілька вареників.

- А може не варто?

- Ми не зможемо прожити на вашу пенсію. Тут роботи немає, - кажу я із повним ротом вареників, які просто топляться.  – А там легше знайти роботу. Я платитиму за квартиру і буду пересилати вам гроші. Тим більше Сашкові треба буде купити взуття на зиму і мені потрібно. У нас немає більше грошей. Всі пішли на лікування і похорон.

Бабуся декілька хвилин мовчить і розуміє, що я маю рацію. За цей час я встигаю з’їсти одну порцію вареників і накидати ще одну.

- Ти ж не голодна, - каже бабуся і весело усміхається.

- Уже голодна.

- Смачного. Дивись не подавись.

- Ага, - запихаю ще один вареник і з смаком його з’їдаю.

Бабусі аж любо дивитись, як я їм вареники. Такі вони вже бабусі є. Люблять годувати внуків і щасливі, коли ті їдять.

- То як? – уже мию тарілку.

- Ти ж і так зробиш по своєму.

- Так, - підходжу до неї. – Дуже смачні вареники, - нахиляюсь і цілую її в щоку.

Я уже давно вище за бабусю і це при тому, що ріст в мене середній. Я вдалась у татову сім’ю, де усі високі. По маминій лінії усі маленькі.

- Я іду збирати речі! – кричу я уже в коридорі.

- Я дам тобі вареники і котлети! – кричить у відповідь бабуся. І тут вона також дає мені їжу. Без цього ніяк.

- Добре!

Ми любимо інколи перекрикуватись із різних кімнат. Я заходжу у кімнату, у якій недавно пролежала декілька днів під ряд після похорону батьків і застеляю ліжко, відкриваю штори і уже стає хоча б трохи, але світліше.

На дворі похмурна погода , яка навіює поганий настрій і депресію. Але моя депресія в один момент зникла, коли я склала чіткий план, що маю робити.

Я завжди люблю усе планувати. І не люблю, коли щось йде не по плану.

Я дістаю валізу і починаю складати речі. За декілька хвилин усі речі зібрані.

- Ось, - бабуся простягає мені декілька лотків із їжею.

- Дякую, - кладу їх акуратно у валізу, щоб нічого не перевернулось і не забруднило мені одяг. Таке траплялось уже не раз.

Розблоковую телефон і одразу ж шукаю на яку годину є автобус.

- За годину буде автобус, - кажу я. – Я тоді уже їду.

- Добре.

- А де Сашко?

- Він у вас вдома.

- Що він там робить? – дивуюсь я.

- Грає комп’ютер.

- І чому я дивуюсь. Треба буде перенести комп’ютер сюди, - кажу я і  одразу ж згадую, що Саша без комп’ютера нікуди. – Скажете йому, що я поїхала. Можливо на наступні вихідні приїду.

- Добре. Щасливої дороги, - бабуся обнімає мене на прощання.

- Дякую, - обнімаю її міцно і виходжу із  квартири, де мені завжди раді і завжди нагодують смачною їжею.

Я знаю, що можу прийти до бабусі у любий час і  в любому стані. Вона завжди буде мені рада і підтримає, щоб не сталось.  Я не раз розповідала їй те, що не могла розповісти мамі і вона давала мені поради.

Мені зараз трохи не по собі лишати її у такий час, коли вона втратила єдину доньку. Але так треба. Впевнена, що вона розуміє.

Я впевненою ходою із невеличкою валізою позаду іду на міську маршрутку, а з неї уже пересяду на автобус, який за три години привезе мене у Івано-Франківськ.