1. Вероніка

Звук сирен карети швидкої допомоги збиває мене з пантелику. Я ніколи раніше не реагувала на цей звук так, як зараз.  Від одного пронизливого звуку мене кидає  то в холод, то в жар. Я не розумію, що відбувається.

Люди у білих захисних костюмах із великими масками на обличчях, які закривають їх майже повністю, що не можеш розгледіти, хто за ними криється: чоловік чи жінка. Вони заходять у мою невеличку двокімнатну квартиру і щось промовляють до мене.

Я стою в ступорі, їхні слова долинають до моїх вух, але я не можу зрозуміти, що їм від мене потрібно.

- Де вони?! – уже кричать вони.

Я рукою вказую на кімнату у кінці коридору.

Один із лікарів виходить із кімнати і тримає мою матір за руку, яка уся червона від нападу кашлю. Вона не може припинити кашляти , їй уже не вистачає повітря і вона починає задихатись. Лікар одразу прикладає до її обличчя маску із мішком з низу з якого при нажаті поступає повітря. Мати вільною рукою закладає пасмо темного волосся за вухо, яке впало їй на сірі очі.

Мати дивиться на мене вологими очима і мені самій на очі наступають сльози.

Слідом за нею наступний лікар веде батька. По його тілу стікають краплі поту. Його сіра футболка, яку він завжди носить, прилипла до його спини.

- Ви їдете з нами, - чути нерозбірливий голос лікаря, який веде батька.

- Я… я тільки візьму документи, - бурмочу я.

Я ледве заходжу у кімнату, ноги плутаються і не слухаються мене. Я падаю на м’який килим колінами, який батьки купили спеціально для мене, і відсуваю шухляду у якій зберігаються усі наші документи. Перед очима пливе. Усі білі папірці зливаються у одну суцільну  пляму.  Я незграбно перебираю усі папери. Намагаюсь прочитати і знайти усі паспорти. 

- Вероніко, пора йти, - чую голос брата за спиною.

- Секунду, - мимрю я і нарешті знаходжу необхідні документи.

Ми виходимо із під’їзду холодний осінній вітер одразу обдуває моє волосся. Я бачу перед собою машину швидкої і двері, які тримає один із лікарів і чекає, коли ми сядемо.

Я із братом залазимо у середину і крізь вікна я бачу перелякані погляди сусідів, які споглядають усе це із балкона.

Сирени мигають і кричать на усе місто. Нас везуть у міську лікарню.

Бачу перед собою переляканий погляд голубих очей молодшого брата. Його руки поставлені на коліна, які трусяться від страху.

- Все буде добре,  - намагаюсь заспокоїти його і кладу свою долоню на його руки.

Він дивиться на мене і по його погляді я розумію, що він мені не вірить.

Дальше усе відбувається, як у тумані. Батьків одразу кладуть на койки і везуть у якусь палату. Мене із братом відправляють у іншу палату.

Мені стає погано від усіх цих подій, від одного погляду на лікарню і запаху хлорки, яка повсюди.  

- Ти мене чуєш? – промовляє до мене старший чоловік у масці, в захисному костюмі  і з папкою і ручкою в руках, на які натягнуті тугі сині рукавички.

Я зводжу на нього свій пустий погляд.

- Як тебе звати?

- Що?

- Як тебе звати? – нервовість відчувається у його голосі.

Я простягаю йому чотири паспорти. Він відкриває кожен із них і щось записує у свою папку.

- Відкрий рот, - наказує він. Йому приходиться голосніше говорити, щоб я змогла його почути крізь захисну маску.

Я повільно відкриваю. Він запихає мені в горло одноразовий зонд і бере мазок із задньої стінки рото глотки.  Ця біля паличка настільки далеко заходить, що мене одразу тягне блювати.

Чоловік, напевне, замічає вираз мого обличчя і швидко забирає зонд. Після цього він одразу поміщає зразок у спеціальну пробірку із розчином і віддає  медсестрі, яка наклеює на нього моє прізвище і ім’я. І акуратно кладе в окрему коробочку.

Така сама процедура проходить із моїм братом. У нього немає такого сильного рвотного рефлексу, як у мене, тому лікар без перешкод бере мазок. 

- На деякий час ти з братом залишитись тут, - він повертає мені паспорти і дивитьсь байдужим поглядом зелених очей.  – Катя, проведи їх, - наказує він молодій дівчині.

Дівчина у захисному костюмі веде нас у палату із двома ліжками.

 - Скільки часу нам тут бути? – запитується Саша.

- Поки не прийдуть результати тесту.

- А через скільки вони будуть?

- Декілька днів, - усміхається вона. Хоча крізь маску цього і не видно, але я відчуваю її добру і співчутливу усмішку. – Приблизно три дні.

- А ми не можемо повернутись до дому? – запитується Саша.

- Я уточню це у лікаря, але тут ваші батьки.

Дівчина покидає палату.

Саша сідає на краєчок ліжка навпроти мого, його ноги звисають. 

- Думаєш, у нас є коронавірус?

- Я… не знаю, малий. Будемо надіятись, що ні, - я сідаю біля нього і починаю куйовдити його каштанове волосся, щоб хоч якось його розвеселити. Наступною річчю, яку я роблю з ним – це починаю лоскотати.  І це спрацьовує.

Мій десятирічний брат починає сміятись і намагається зловити мої руки, щоб перешкодити їм дібратись до його тіла.

Ми декілька хвилин веселимось поки двоє не втомлюємось. 

Я з Сашею лежимо на одному ліжку один біля одного і дивимось «Гаррі Потер» по телефоні. Добре, що тут хоча б Інтернет є.

« Гаррі Потер» улюблений фільм Саші. Я уже декілька разів бачила цей фільм, але заради малого дивлюсь ще раз.

Раптом ми чуємо крики з коридору і швидкі кроки.

- Що сталось? – зводить на мене погляд брат.

- Зараз взнаю, - я встаю із ліжка і направляюсь у коридор.

Я повільно відкриваю двері і декілька лікарів у захисних костюмах біжать в одну єдину палату. Я виходжу із коридору і направляюсь до медсестри, яка сидить за столиком у коридорі і щось записує на паперах.

- Вибачте, - натягую маску на обличчя. – Я можу взнати про стан своїх батьків?

- Прізвище.

- Олена і Ігор Бойко.

- Вони у реанімації. Їхній стан вкрай важкий, - відповідає жінка і дивиться на мене.