40. Микола

Час проходить дуже швидко­ і я уже не замічаю, як ми збираємось усе із столів і прямуємо до дому. Раніше я не збирався одружуватись, але коли і думав про це, то точно не планував, що моє весілля закінчиться о 8 вечора. На жаль, довше нам не дозволили орендувати їдальню лікарні.

- Синку, -  підходить до мене мама, - дякую, що поміняли усе в останній момент заради того, щоб я побувала на святі. Ти не уявляєш, скільки це для мене означає.

- Це свято не могло бути без тебе.

- Я просто згадую, як ми з Нікою усе підбирали, скільки сил вклали, а тут… - сумно промовляє вона.

- Мамо, ми чудово відсвяткували весілля, - обнімаю її.

- Ви можете продовжити святкування в ресторані, - пропонує вона.

- Треба порадитись з дружиною, - відповідаю мамі і та широко усміхається, коли чує слово «дружина».

- Звісно.

Підходжу до Вероніки, яка в красивому білому платі розмовляє з своєю бабусею.

- Вероніко, - кладу руку їй на талію, - мама пропонує продовжити святкування в ресторані.

- Це чудова пропозиція, - підтримує мене її бабуся. – Побудьте собі в молодіжній компанії.

Дівчина вагається і декілька хвилин роздумує.

- Тато з бабусею і малими поїдуть до дому, - кажу їй. – Запропонуємо усій молоді, думаю, кожен ще хоче продовження свята.

- А там вільно?

- Гадаю, що так. Зараз зателефонуємо і скажемо, щоб нам накрили на стіл і кухня почала готувати. За декілька хвилин будемо на місці.

- Ніко, не вагайся. Ви повинні запам’ятати цей день назавжди.

- Гаразд, - погоджується дівчина.

- Їдьте уже. Ми закінчимо усе збирати, - каже бабуся.

Ми киваємо. Я дзвоню і кажу, щоб накривали на стіл. За декілька хвилин збираємо усіх хто хоче продовження вечора і виїжджаємо звідси.

Приїжджаємо і також ловимо на собі погляди гостей, які прийшли весело провести вечір. Гадаю, що вони не в розумінні, як так вийшло, що весільна пара прийшли сюди в невеликій кількості гостей. Однак, ми не звертаємо уваги на них усіх і продовжуємо святкувати.

Музикантів ми вже відпустили, бо у нашому закладі також є місце для танців і особисті музики.

Кухня, як могла, то так і приготувала за такий короткий час. На столі стоїть декілька закусок, алкоголь і вода. З часом доносять ще більше, хоча я би не сказав, що ми дуже голодні.

- Що? – запитується протяжно Вероніка і накидає в тарілку салат. – Я знову їсти захотіла.

- Їж їж, - хихочу я. – Мені не шкода.

Тут час йде ще швидше. Ми сміємось, розмовляємо і танцюємо і не замічаємо, як на дворі стемніло. Спеціально для нас, наш сімейний заклад буде працювати до останнього клієнта, тобто, поки ми не захочемо до дому. Ну, їм, звісно, за це буде заплачено понаднормові.

 Година за годиною і більшість із нас уже втомлені і очі закриваються на ходу.

Я не розплачуюсь, а просто прошу записати мінус у спеціальний зошит, однак залишаю хороші чайові офіціантам і кожному з персоналу.

Ми з Веронікою повертаємось у наш дім і уже не спимо в окремих кімнатах, а одразу ж прямуємо до нашої спільної.

Падаємо на ліжко.

- Мені потрібно буде перенести свої речі до тебе, - каже дівчина і надвисає наді мною.

- Займемось цим завтра, а зараз… - притягую її до себе і цілую.

Мої руки тягнуться до плаття і з її допомогою я його знімаю. З моїх костюмом усе простіше. Проходжусь руками по кожному сантиметру її тіла і не можу повірити в те все, що сьогодні сталось.

- Я кохаю тебе, - кажу, коли наші погляди на мить зустрічаються.

- І я тебе кохаю.

Перевертаю її і опиняюсь зверху, прижимаю ближче до себе.

- Я хочу тебе, - шепочу їй.

- То давай, - провокує шепотом.

- Боюсь пошкодити дитині.

- Все буде в порядку. Повір мені.

Я киваю і насолоджуюсь нею повністю.

***

Пройшло 5 років

Їду з Тернополя, де провів близько тижня по робочих справах. Радий, що вдалось усе владнати. Проїжджаю знак «Івано-Франківськ» і усмішка з’являється самостійно, як тільки розумію, що от-от буду вдома. Надіюсь, що пробок не буде через цей сніг, що паде уже третій день без перестанку і я прибуду ще швидше. Комунальники справляються не погано, оскільки дорога розчищена.

На кожній вуличці висять і світять гірлянди. Усе місто готується до Нового Року і Різдва. Поворот за поворотом і я уже здалека бачу свій дім, який уже також трохи прикрашений. На подвір’ї стоїть зліплений сніговик, біля нього олень з жовтими гірляндами. На вхідних дверях висить новорічний вінок з ялинки і дрібних іграшок. З вікон будинку ллється світло.

Проходжусь по розчищеній доріжці і зупиняюсь перед дверима. Струшую сніг з ніг і легенько стукаю у двері.

Чую, як забігали кроки і двері відчиняються. Мене зустрічає Вероніка з пучком на голові, фартушком і мукою на щоці. Вона вся така домашня. Один погляд на неї і розумію, що я вдома.

Вона одразу ж кидається мені в обійми і приємним запах випічки з корицею вбивається в ніздрі. Притискаю її до себе і цілую.

- Я скучала.

- Я також.

Знімаю з себе важку куртку і вішаю на вішак. Проходжу у кухню де застаю маму за прикрашанням тістечок.

- Нарешті, ти приїхав, - усміхається вона широко.

Підходжу і цілую її в щічку.

Два роки тому нам вдалось побороти рак. Для усіх нас це була така радість, коли лікар вийшов і сказав, що пухлини уже немає і мама повністю здорова. Вона зараз продовжує приймати певні вітами для підтримки здоров’я, однак це найменше, що нам вдалось пережити.

- Тату! Андрійку! – кричить Вероніка – Макар!

- Уже йдемо! – лунає голос тата зверху.  

Вони усі спускаються. Мій синочок у діда на руках, але як тільки бачить мене, то намагається вирватись з його рук.

- Тату! Тату! – кричить дзвінким голосочком він і як тільки тато кладе його на землю, то він біжить до мене.