Прокидаюсь з першими промінчиками сонця і біла сукня на вішаку нагадує про те, що сьогодні за свято. Цей день настав. Він звісно пройде не так, як я собі уявляла колись, але зараз я розумію, що не важливо де, а важливо те, які люди знаходяться поруч з тобою.
За годинку прийде дівчина, яка буде робити мені макіяж і зачіску. Ще раніше вирішили, що краще на дому, а ніж їздити в салон.
Приймаю душ і одягаюсь у білосніжну білизну і білий атласний халатик зверху. Сьогодні я уся біла і така чиста.
- Ніко, - чую стукіт у двері і спокійний бабусин голос.
- Заходьте.
Бабуся разом з Сашком приїхали вчора під вечір. Для неї це була дуже шокуюча новина, що її внучка виходить заміж. І першим її питанням було про вагітність, я просто промовчала в трубку і вона усе зрозуміла, однак не засуджувала. Сашко дуже радий виїхати з нашого селища, а тим більше поїхати на таке свято.
- Ось, - простягає вона мені конверт.
- Що це?
- Подарунок.
- Бабусю, не треба, - відвертаюсь від білого паперу.
- Ніко, ми і так ні однієї копійки не вклали у це весілля. Візьми хоча б це.
- Бабусю, - трішки строгіше кажу до неї. – У нас все під контролем.
- Але Вероніко…
- Бабусю, не потрібно.
Вона важко вдихає, кладе білий конверт на поличку і йде.
- Я іду одягатись. Через деякий час до тебе зайду.
- Гаразд, - усміхаюсь я.
Для початку одягаю лише атласний халатик. За дві години у мене вже готова зачіска і макіяж і одразу ж після цього приходять дві моїх дружечки, дві одногрупниці, з якими я спілкуюсь найкраще. Ми, звісно, розмовляли не дуже часто, але однаково продовжували дружити і вони з радістю пішли мені за дружок. А за ними і дівчина-фотограф. Близько пів години ми робимо фото, які передують одяганню плаття. Уже потім Марина і Соломія допомагають одягнути не дуже пишну білу сукню, затягують корсет і поправляються кожну дрібничку. Ми знову фотографуємось.
- Ти виглядаєш просто ідеально, - каже Соломія у легенькому ніжно-рожевому платті.
Я підходжу до дзеркала у кімнаті на повний ріст і оглядаю себе повільно і дуже пильно. Локони русявого волосся спадають на плечі акуратними хвилями, очі підведені і дуже виразні, ніжним тоном намальовані пухкі губи. До волосся причіплена не дуже довга фата. Кружево на рукавах ідеально підходить до мого образу. Воно плавно з рукавів переходить у талію і розчиняється. Усе і справді виглядає ідеально. Я не можу відірвати від себе погляду, а тим більше зрозуміти, що я уже наречена.
Брюнетка Марина стоїть з правої сторони, а блондинка Соломія по лівій.
- Ви уже фотографували нареченого? – запитуюсь дівчину.
- Так, - і вона трішки хихотить.
Я з нерозумінням дивлюсь на неї.
- Він запитувався те саме про вас.
Легенько усміхаюсь до себе.
З думок вириває музика у дворі.
- Ніко, пора, - заходить бабуся уся така красива.
Я глибоко вдихаю, піднімаю легенько сукню.
- Пішли, - кажу і дівчатка беруть мене під руки.
Ми гордо виходимо з кімнати і повільними кроками, які супроводжуються клацаням каблуків, спускаємось сходами. Чую, як від’їхала машина і розумію, що Микола уже поїхав до місця нашої церемонії. Слідуючи за ним, сідаю у машину і також їду у лікарню.
Цікаво подивитись на Марію Сергіївну, вона ж не здогадується, як саме проходитиме цей день.
Виходжу з машини і не зрозумілі погляди багатьох людей спрямовані на мене. Ніхто із них не може зрозуміти, що наречена робить у лікарні, але я не звертаю на це уваги. Ми з дівчатами чекаємо перед входом у лікарню на Сергія Степановича, який повинен прийти і повідомити, що ми уже можемо заходити і усе розпочинати.
Його не має уже близько пів години і я вже не на жарт починаю хвилюватись, але ось із дверей виходить його чоловіча постать у шикарному костюмі і білій сорочці.
- Готова? – підходить він і в його очах блищать вогники. Він щасливий незважаючи на те в якій ситуації ми всі опинились.
Кидаю погляд на дівчат, на двері лікарні і бабусю з Сашком, які стоять заді мене. Роблю глибокий вдих.
- Так.
- Тоді дозволь мені тебе провести, - трошки з тремтінням в голосі промовляє він. – Я розумію, що я не твій тато, але… ти мені, як дочка.
Я широко усміхаюсь від цих слів і трохи розчулююсь, однак тримаю себе в руках, щоб не заплакати.
Нічого не відповідаю, а просто беру чоловіка під руку.
Дівчата впевненою ходою ідуть вперед, а за ними і я.
Ми заходимо у приміщення лікарні і той неприємний запах вбивається в ніздрі, але я намагаюсь не реагувати на нього і переступаю з ноги на ногу.
Тепер уже не тільки обличчя пацієнтів звернені на нас, але й персоналу. Можу поспорити, що більша половина вперше бачить весілля в лікарні. Наближаємось до місця нашої церемонії.
Мої дружечки уже пройшлись по білому коврику і стоять біля арки разом із дружбами. Микола рівно, як струна, із гордо піднятою головою дивиться на мене і раптом його рот широко відкривається, а погляд нервово бігає. Мій хлопчик почав переживати.
Починає грати музика і усі гості, а їх тут не багато, тільки найближчі, встають із своїх місць і обертаються в мою сторону. На передніх стільцях замічаю, як встає Марія Сергіївна із вологими очима дивиться на мене. Вона справді щаслива.
Сергій Степанович робить крок, а я за ним, він повільно веде мене до свого сина і ніжно передає йому в руки.
Біля нас стоїть чорнява жінка із текою в руках. Вона починає говорити, а я водночас її і слухаю і не слухаю. Любуюсь своїм чоловіком, якого так сильно люблю і не уявляю життя без нього. Його чорняве волосся підстрижене і вкладене, костюм ідеально підкреслює тіло. Голубі очі блищать і не відводять погляду від моїх. Я не здивуюсь, якщо він так само слухає жінку, як я.
- Ви берете Вероніку у законні дружини? – це питання повертає нас до реальності.
- Так, - твердо відповідає Микола і усміхається.
#2721 в Любовні романи
#1327 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022