38. Микола

Ми швидко приїжджаємо у лікарню і зупиняємось у коридорі. Дальше нас нікуди не пускають. Батько ходить довгим коридором і не знаходить собі місця. Вероніка разом з Макаром сіли на диванчики в залі очікування. А я не знаю, куди себе подіти. Сидіти не можу і стояти також.

- Микола, - лунає її голос десь далеко. – Микола, - тепла рука бере мою руку, - присядь трохи.

Вона тягне мене у сторону диванчиків коричневого кольору. Я не опираюсь і покірно сідаю біля неї. Вероніка легенько кладе свою руку на мої втомлені плечі і погладжує. По трохи стає легше, але тривожні думки, так і не покидають мене. З кожною секундою мама бореться за життя.

Проходить година, а за нею друга. Нарешті, лікар виходить.

- Ми стабілізували її стан, - з важкістю в голосі промовляє старший чоловік в білому халаті.

Ми видихаємо всі з полегшенням. Однак, з обличчя цього чоловіка не скажеш, що це вже аж такі хороші новини.

- Я не хочу вас сильно лякати, але і вважаю, що ви повинні знати правду.

Одразу ж напружуюсь і стискаю руки в кулаки.

- Їй залишилось не довго.

- Тобто не довго? – перепитує тато.

- Максимум місяць, - його руки запхані в кармани. – Раджу вам бути весь цей час з нею. Прийміть мої співчуття, - чоловік розвертається і залишає нас усіх в ступорі.

- Що це він таке говорить? Мама не може… просто… не може… Місяць! – я не розумію, що зі мною відбувається. – Я йому не вірю! – вигукую.

- Микола, - Вероніка поруч. – Будемо надіятись, що він помиляється.

- Ти хоч сама в це віриш? – грубо промовляю до неї.

Дівчина мовчить у відповідь. Водночас розумію, що вона намагається мене заспокоїти, але і сама вона уже готова до того, що моєї мами уже скоро не буде. Залишився один місяць.

- Тату?  - батько так і стоїть на місці. Ні один його м’яз не поворушився після почутого.

Раптом він обертається і йде.

- Сергій Степанович, ви куди? – звертається Вероніка.

Він ігнорує її і прямує коридором у невідомому напрямку.

- Йому потрібно це все зрозуміти і прийняти, - каже дівчина.

Мовчу. Повертаюсь і дивлюсь на свого молодшого братика. Макар сидить непорушно, його маленькі ручки поставлені на коліна і нервово перебирає пальцями. Погляд голубих оченят дивиться кудись в пустоту. Він чудово розуміє, що трапилось і немає зараз сенсу брехати йому.

- Макар, - гукаю братика.

Він повільно підводить на мене очі, які уже стали скляними і от-от з них покотяться сльози.

Я дивлюсь у них і не можу вимовити ні слова. У горлі стає клубок і не можу його побороти.

Макар ще такий малий і йому потрібна мама.

Сідаю на диван поруч брата, обнімаю його. Вероніка мовчить. Ми всі мовчимо. У цій ситуації слова зайві. Я сам не знаходжу слів, щоб втішити брата, і тим більше, не знаю, які слова зараз можуть втішити мене. Хоча, єдині слова, які я вже декілька місяців хочу почути це: «Мама вилікувалась. Вона поборола рак». Це був би найкращий день у моєму житті, найкращий подарунок на весілля.

Точно. У нас ще весілля, але зараз ні в кого немає святково настрою. Воно уже через три дні. Може, би то усе відмінити?

Дивлюсь на Вероніку. Вона уся побіліла, з важкістю опускається на стілець і не зводить очей з нас, які уже на мокрому місці.

Не можу сказати скільки часу ми ось так просиділи у тиші, але нашу тишу порушив тато, який уже звідкись повернувся.

- Нам дозволили до неї зайти.

Усі піднімаємось і слідуємо за ним.

Мама нерухомо лежить на вкритому білими простирадлами ліжко. ЇЇ дихання рівномірне, обличчя бліде. Криві лінії на екрані вказують на її життєдіяльність.

Уся сім’я розміщується кругом ліжка і споглядають на неї.  Тато легенько торкається маминої руки і бере її у свою.

Ми усі мовчимо. Ніхто не наважується порушити цю тишу. Не можу назвати точного часу, скільки ми тут провели, але точно багато.

- На сьогодні прийом закінчився, - заходить і порушує гробову тишу молоденька медсестра з текою в руках. – Приходьте завтра.

- Дякуємо, - каже тато і ми всі виходимо з маминої палати.

З важкістю сідаю в автомобіль. І тут мої нерви не витримують. Із всієї сили б’ю руль, кричу.

- Як? Чому знову!? Їй ж було краще! – і знову удар в кермо.

Кісточки рук уже почервоніли, але я не відчуваю фізичної болі, мене мучить душевна.

Вероніка мовчки дивиться на мене. Їй не страшно, їй так само боляче, як і мені, і вона така ж розгублена.

Я роблю глибокий вдих і видих. Цей сплеск емоцій був потрібен.

- Їдемо, - кажу я і заводжу автомобіль.

Вероніка кладе свою руку на мою і пильно дивиться. Я не рушаю.

- Я з тобою, - каже вона і легенько усміхається. – Ми справимось.

- Так.

І я уже із трохи наявним спокоєм в душі їду до дому.

- Розумію, що зараз це трішки не вчасно, але це питання потребує вирішення, - Вероніка заходить до моєї кімнати в легенькій піжамі, яка складається з шортиків і майочки.

- Весілля, - закінчую за нею. – Я також про це думав.

- І?

- Я не знаю, що нам робити. Ми не можемо святкувати, поки мама буде лежати в лікарні.

- Та то зрозуміло, - вона сідає біля мене на краєчок ліжка. – У мене виникла одна ідея, але тоді потрібно ще трішки потрудитись над організацією.

Я піднімаю брови у німому запитані.

- І можливо відмінити дуже багато з того, що ми уже забронювали.

- Ти мене заінтригувала. Кажи уже.

- Якби ми провели церемонію заручення в лікарні? Домовились би з лікарями і з жінкою, яка проводить цю церемонію. Можливо, вони би всі погодились. І тоді мама змогла б бути присутньою на весіллі.

- Ідея чудова, - я справді вражений від того, що придумала ця дівчина. І вражений в хорошому сенсі цього слова.

- Можна ще поговорити з музикантами, думаю, що їм немає різниці де грати весільну музику.

- Але ми ж не будемо святкувати до ранку, - одразу ж перечу їй.