37. Вероніка

Кожен день сотні дзвінків, сотні паперів і домовленостей, і кожного разу пересилай кошти то одним то іншим.

Марію Сергіївну на декілька днів відпустили до дому і більшу половину того часу, який вона проводить вдома, ми займаємось підготовкою до весілля.

- Ніко, ти вибрала кольори? – запитується вона і паралельно прикладає слухавку до вуха.

- Ще ні. А де вони? – перебираю куча паперу, а паралельно ще й сайти в телефоні. – Я вже заплуталась, - кажу їй і намагаюсь зібратись з думками.

Микола підготовку до весілля повністю довірив мені. Радує, що проблем з місцем проведення не буде. Сергій Степанович сам запропонував, щоб ми святкували у їхньому сімейному ресторані. Залишилось організувати все решту.

- Вже скоро вечерю треба буде готувати, - кажу, коли замічаю, що ми провозились з організацією майже цілий день і толком нічого не їли.

- Точно. Навіть не замітила, як час пройшов, - сміється жінка і за цілий день відкладає телефон у сторону і відкидається на спинку стільця.

- Я приготую, - піднімаюсь з-за столу.

- Я допоможу, - Марійка слідує за мною.

- Мені трішки не зручно, що на вашій кухні, я уже так, як на своїй.

- Ніко, - Марійка легенько кладе руку мені на плече, - це все твоє, так само, як і моє.

- Дякую, - відкриваю холодильник і обводжу поглядом полички, які на половину пусті. – У нас проблема, - кажу їй.

Марійка заглядає через моє плече.

- Пора йти в магазин, - протягує жінка.

За декілька хвилин ми вдягаємось і крокуємо у супермаркет, паралельно насолоджуємось теплою дниною.

- Вони не казали у якій годині повернуться?

- Ні, хоча думаю, що Макар не швидко захоче звідти повертатись, - каже Марійка і я починаю сміятись.

- Добре, що ми не поїхали разом з ними в той аквапарк, а то би просто стояли і дивились на те все, а так от скільки роботи переробили.

- Але вони зараз будуть дуже голодні, тому треба якнайшвидше все приготувати, - Марійка підходить до першого прилавку і оглядає усі продукти.

Майже з кожної полички ми щось брали, і це при тому, що поняття не маємо, що зараз будемо готувати, але наші хлопці точно не залишаться голодними.

- Хочу рибки сушеної, - раптом промовляю я.

- Іди кидає у візок, - сміється Марійка. – Я також такою була. Кажуть, що як тягне на солене то хлопчик.

- Вас також тягнуло? – цікавлюсь я.

- Звісно, я їла усе: і сир косичку, і огірки, і рибку сушену, і кальмари, горішки різні і багато чого іншого.  Сергій виконував кожну мою забаганку, - з усмішкою на обличчі згадує жінка.

- Через дев’ять місяців побачимо, - кажу я і беру упаковку сушеної риби і кладу у візок.

Продуктів уже назбиралось не мало.

- Як ми це донесемо? – цікавлюсь я.

- Думаю, що воно не буде сильно важке.

Приблизно за пів години ми вже стоїмо в черзі до каси, розраховуємось і перекладаємо усе в пакети. У Марійки один пакет і у мене. Вони і справді не дуже важкі.

Приходимо до дому, готуємо вечерю, а там уже за деякий час повертаються чоловіки сім’ї.

- Як смачно пахне, - протягує Микола ще в коридорі.

Підходить до нас, цілує маму у щоку і мене у губи. Руку легенько кладе на мій животик і погладжує.

- Як почуваються наші жінки? – запитується Сергій Степанович і цілує жінку.

- Дуже добре, - каже Марійка і накидає у тарілки картоплю пюре.

- Сідайте за стіл, - кажу я і кладу салат з огірків і помідорів на стіл.

Вся сім’я сідає і береться за вечерю.

Макар розповідає свої враження від аквапарку, а його розповідь доповнює Микола з Сергієм Степановичем. По тому з яким захватом і емоціями вони розповідали, розумію, що вони весело провели час.

- А у вас як справи? – запитується Сергій Степанович.

- Все в процесі, - відповідаю йому.

- Ми уже багато що забронювали і дали завдаток. Залишилось не так вже й багато, - каже Марійка.

- Це чудово. Чим швидше, тим краще.

Я сиджу у себе в кімнаті і кидаю погляд на шафу, з якої визирає біла сукня. Це уже за три дні. За три дні я стану дружиною, а приблизно за вісім місяців мамою. Де б то я могла подумати, що це все відбудеться так швидко. І правду кажуть, що життя не передбачуване. Ніколи не можеш знати, що тебе очікує сьогодні чи завтра.

Встаю і засуваю шафу так, аби нічого не було видно, а то Микола може зайти будь якої миті. Я ніби то не сильно вірю в різні прикмети, але однаково не хочу ризикувати.

- Вероніко, - легенький стукіт в кімнату і голос Миколи.

- Так.

Двері відкриваються і заходить моє кохання.

- Я їду у Тернопіль. Вечері повернусь.

- Гаразд, - підходжу до нього і цілую.

- Не скучай.

- Не буду.

І він виходить з кімнати. Сідаю на ліжко і думаю, чим би то себе зайняти. Може піти прогулятись з Марійкою і Макаром. Погода дуже гарна, судячи з тих промінчиків сонця, які заглядають у кімнату.

Виходжу в коридор і йду до кімнати Марійки. Легенько стукаю. У відповідь тишина.

- Марійко? – промовляю крізь двері.

У відповідь мовчання і це мене неабияк насторожує. Розумію, що не гарно відкривати двері, але я починаю хвилюватись. Легенько відчиняю двері і замічаю, як жінка спить непорушно на ліжку. Вирішую її уже не турбувати, але раптове її часте дихання примушує підійти ближче. Чим ближче я підходжу, тим більше починаю замічати краплинки поту на її чолі, і голосне дихання.

- Марія Сергіївна? – прикладаю руку до її чола. Воно дуже гаряче. – О, Боже! – вигукую я і одразу дістаю телефон, щоб викликати швидку.

Починаю її будити, шукаю ліки і кладу вологе полотенце на чоло.

- Макар! – гукаю хлопчика.

Він прибігає і переляканими очима дивиться на мене і маму.

- Подзвони до тата і Миколи, скажи, що мамі стало гірше.

Він без слів взяв мій телефон і почав дзвонити, поки я намагалась зробити хоча б щось.