Прокидаюсь і ніжна рука Вероніки спокійно лежить у мене на грудях. Вона легенько підіймається з кожним моїм видихом. Повертаю обличчя і зустрічаюсь з мирною сонною коханою. Пасмо русого волосся спадає на обличчя, кожен м’яз обличчя розслаблений. Дивлюсь на неї і в образі виникає маленька дитинка, чомусь одразу ж хлопчик з її носиком і губками. Від цієї думки, я легенько усміхаюсь.
І де б то я міг подумати, як тільки вперше побачив цю дівчину, таку сіру мишку, яку хотів весь час ображати і просто не міг терпіти, що я в неї закохаюсь по самі вуха і ми чекатимемо на дитину. Тоді я не уявляв себе в ролі чоловіка, не говорячи уже про роль батька.
- Хмм, - мружиться Вероніка. – Добрий ранок,- ліниво промовляє і трішки потягується.
- Добрий ранок, - цілую її в лобик. – Як почувається найкраща в світі наречена?
- Просто чудово, - вона трішки піднімається і цілує у вуста.
- Нам пора вставати, - кажу, коли замічаю, яка то уже година. – А то за годину не зможемо поснідати.
Вона ще раз ліниво потягується і широко позіхає.
- Уже встаю.
За декілька хвилин ми уже готові до сніданку.
- Зателефоную до тата, хоча думаю, що він з Макаром уже давно поснідали, - кажу і слідкую за тим, як дівчина наносить чорну туш на вії.
- Ага, - вона відкриває рот і очі широко.
- Для чого ти відкриваєш рот, хоча малюєш вії?
Вероніка обдаровує мене не зрозумілим поглядом.
- Я… не знаю. Ніколи за собою такого не замічала, - починає вона сміятись, а я разом з нею.
- Тату, ви де? – він якраз підніс слухавку.
- Ми вже в мами.
- Як вона почувається?
- Добре, навіть дуже добре.
- Радий це чути.
- Ви прийдете? – уже не таким втомленим і сумним голосом промовляє він.
- Так. Зараз поснідаємо і прийдемо.
- Гаразд.
- Мамі вже краще? – одразу ж запитується Вероніка і кладе туш у косметичку.
- Так. І в тата голос уже інший.
- Це й не дивно.
- Нам потрібно буде розказати батькам, - кладу руку їй на животик і легенько погладжую.
Вероніка легенько киває.
- Можливо сьогодні?
- Так.
Усміхаюсь і цілую її.
Ми спускаємось у кафе і беремо сніданок. У мене кава з омлетом, а у Вероніки зелений чай з круасаном з шоколадом.
- Тобі цього вистачить? – запитуюсь її.
- Так.
- Тобі уже потрібно їсти за двох. Можливо, два круасани?
Вероніка починає сміятись.
- Микола, я чудово себе почуваю, якщо захочу ще, то візьму. Ти занадто сильно починаєш хвилюватись, а це ж лише початок.
- Знаю, просто… я хочу, щоб ти ні в чому собі не відмовляла.
- Я не відмовляю, - і відкушує шматок випічки.
Ми закінчуємо снідати і крокуємо до мами в палату. Заходимо і застаю дуже приємну картину: мама уже не лежить, а сидить, в очах радість, а на щоках рум’янець, Макар стоїть по середині палати і щось дуже весело розказує і розмахує руками, тато з легким обличчям і усмішкою тримає матір за руку. Так і хочеться взяти і сфотографувати це усе. Оглядаю усе, закарбовую в пам’яті. Що потрібно людині для щастя? Достатньо знати, що близькі тобі люди здорові і щасливі, а все решту прийде.
Як тільки усі нас замічають, то Макар на мить припиняє свою розповідь, а я зустрічаюсь поглядом з мамою, її усмішка стає ще ширшою, коли вона замічає наші з Веронікою сплетені руки.
Підходжу до неї і легенько цілую у щоку. Вероніка сідає на вільний стілець біля ліжка, а я стою біля неї.
- І тоді він як впав, - братик продовжує свою розповідь, з якої мені нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. – Я підійшов, зашпортався і також впав, - він починає сміятись, а разом з ним і батьки. Тільки я з Веронікою не розуміємо, що тут смішного. – Ну зі сторони це виглядало ще смішніше. На майданчику всі навкруги сміялись, - він підбігає до маминого ліжка і залазить на нього, сидить у її ногах.
- Ну раз ти уже закінчив, - кажу я, - то у нас також є що вам розказати, - дивлюсь на Вероніку, щоб отримати її згоду.
Зустрічаюсь з її поглядом карих очей, таким добрим і спокійним, по якому одразу ж розумію, що вона немає нічого проти.
Беру її руку в свою і трішки стискаю.
- Ми чекаємо на дитину, - кажу я з широкою усмішкою.
Тато одразу ж шокується, а мама лише легенько похитує головою і усміхається. Вона не здивована, можливо, вона й здогадувалась, або Вероніка їй розповіла раніше, ніж мені.
- Дитину? – перепитує тато.
- У мене буде братик! – викрикує Макар і всі починають голосно сміятись.
- Не братик, - пояснює мама йому, - а племінник або племінниця. Ти будеш дядьком.
- Але я ще замалий, щоб бути дядьком, - з серйозним обличчям каже братик.
- Нічого страшного. Ти будеш дуже молодим дядьком.
- Тату, скажи щось, не мовчи, - кажу я, коли замічаю, що він довгий час мовчить.
- Я трішки шокований, - по ньому це видно.
- Але, любий, це чудова новина, - каже мама йому.
- Так…- протягує він. – Я стану дідом, - легенько похитує головою. – Треба робити весілля, - раптово переключається він.
- Ну перший крок до нього уже зроблено, - каже Вероніка і піднімає праву руку, на якій уже красується каблучка.
- А ти, Микола, часу даремно не витрачаєш, - сміється тато з мене.
- Я ніколи час даремно не витрачаю, - підхоплюю його жарт.
- І коли будемо робити весілля? – мама аж наповнилась енергією.
- Як тільки вам стане ще краще, - каже Вероніка.
- Ні і ні, - заперечує мама. – За декілька місяців в тебе вже буде видно животик, тому потрібно починати планувати усе зараз. Так, де мій телефон? Я знаю хороших організаторів,- вона одразу ж запалилась цим усім.
- Мамо, ми би хотіли самі все організувати, - кажу я, бо розумію, що ні я, ні Вероніка, не хочемо, щоб нашим весіллям займались якісь незнайомі нам люди.
- Гаразд, тоді я вам допоможу.
- Звісно, без вас ми нікуди, - каже дівчина.
#2720 в Любовні романи
#1321 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022