35. Вероніка

Коли Микола також пішов слідом за батьком і братом, то я відчула одразу ж полегшення. Дихати стало набагато легше і уже можна не приховувати, Марійка і так усе зрозуміла.

Я дивлюсь на свої пальці, які нервово перебираю, і водночас відчуваю погляд жінки. Не насмілююсь підняти очі і зустрітись з нею поглядом, але розумію, що це необхідно.

Роблю глибокий вдих і повільно зводжу свої карі очі на неї. Як її очі нагадують його.

Жінка стискає щелепу, легенько відкриває вуста і видавлює дивний звук. Бачу скільки зусиль вона прикладає, щоб щось сказати мені.

- Не варто, - кажу тихо їй.

Однак, вона мене не слухається. Відводить погляд, закриває очі і робить ще одну спробу вимовити декілька слів.

- Ти… вагітна, - не питає, а стверджує Марійка.

Я знову ж таки опускаю погляд і міцно стискаю очі, на які уже навертаються сльози. Я не можу їх стримувати і декілька сльозинок котяться моїми щоками.

Раптово відчуваю чиюсь руку на своїй. Це її рука не сильно стискає мою. І в цьому жесті я відчуваю стільки підтримки з її сторони, і не потрібно ніяких слів.

Знову піднімаю червоні від сліз очі на неї і зустрічаю радісну усмішку.

- Я.. стану… бабусею, - видавлює вона і очі виблискують щастям.

- Так, але Микола про це ще не знає. Я не знаю, як правильно йому сказати. Зараз просто не час.

- Щастя… завжди… приходить… не очікувано…

- Так... – погоджуюсь з нею і моя вільна рука автоматично тягнеться до живота.

Тепер у мені живе ще одне життя, яке ще не пізнало цього світу, але я обіцяю, що стану найкращою матір’ю.

- Ви ж допомагатимете мені?

Марійка легенько киває. Тепер у неї є ще більший стимул боротись за життя.

- Дякую. Ви замінили мені матір, - кажу їй.

У неї на очах бринять сльози, але це сльози радості.

За цей час, що ми розмовляли, чоловіки встигли трішки перекусити і повернутись до нас.

Микола заходить і дивиться на мене. І я уже не відчуваю тієї важкості, яка була до розмови з Марією Сергіївною. Я повинна йому розказати, але у більш спокійній обстановці і тоді, коли ми будемо наодинці.

Деякий час ми ще сиділи біля жінки і трохи розмовляли. Вона по трохи продовжувала підтримувати нашу розмову, що неабияк радувало усіх.

- Розумію, - заходить раптом медсестра у білому халаті, - вам хочеться довше із нею побути, але на сьогодні Марії Сергіївній потрібен відпочинок. Її ще зараз чекають деякі процедури після яких вона буде дуже втомленою і швидше за все буде спати. Тому приходьте завтра. Рада бачити вас усміхненими, - звертається з усмішкою на обличчі медсестра до Марійки.

Та легенько киває.

- Ми завтра обов’язково прийдемо, - каже Микола і ми збираємось уже до виходу.

Мама киває нам на прощання.

- Макар залишився в тата? – запитуюсь в Миколи, коли виходжу з душу в нашому номері.

- Так. Хоче побути з ним. І татові буде веселіше.

- Звісно, - усміхаюсь йому і легенько притримую рушник, який огортає моє оголене тіло.

Відчуваю погляд його голубих очей, який повільно ковзає по всій моїй статурі.

- Микола… - протягую повільно.

- Що?

- Не дивись на мене так, - риюсь в рюкзаку в пошуках чистих трусиків.

- Як?

- А так.

- Ну як? – чую, що він повільно встає з ліжка.

Підводжу погляд і одразу тону в його очах. Вони такі красиві. Надіюсь, що наша дитина буде мати його очі.

- Ти дивишся на мене так, як ніби…

- Ніби що? – заграє він до мене.

- Ніби хочеш мене.

- Я тебе завжди хочу, - обнімає і шепоче сексуально на вухо.

- Микола, - легенько намагаюсь вирватись з його обіймів. – Нам потрібно поговорити.

- Поговоримо потім.

- Ні, - вириваюсь і майже гублю рушник, але все ж таки втримую його на своєму тілі.

Сідаю на краєчок ліжка. Від хвилювання починаю перебирати пальці на руках і нервово дивлюсь на них.

Брюнет сідає біля мене і ліжко трішки прогинається під нашою вагою.

- Що трапилось? – турботливим голосом запитується він.

- Я не знаю, як тобі сказати, - починаю нітитись я.

- Вероніко, - каже спокійно він і легенько кладе свою руку мені на плече, - кажи все так, як воно є. Якщо це якась проблема, то ми її вирішимо разом.

Проблема. Але чи справді це проблема? Чи подарунок долі?

Я на мить замовчала.  

Він не підганяє мене з розмовою, а лише з розумінням мовчить і чекає поки я наважусь.

- Микола, - роблю глибокий вдих і видих. – Я вагітна, - промовляю швидко.

Його рука падає з мого плеча. Він встає з ліжка і надвисає наді мною. Боюсь підвести очі і зустрітись з його поглядом. Боюсь того, що можу побачити в них.

Він мовчить.

Робить декілька кроків до вікна і назад. Відчуваю, що він нервує.

- Давно ти знаєш?

- Сьогодні взнала, коли ходила купляти ліки і зробила тест.

Микола знову мовчить.

- Який термін приблизно?

- Думаю, що декілька тижнів.

- То ще не пізно…

- Не пізно що? – підриваюсь з ліжка, бо розумію до чого він веде.  – Робити аборт!?

- А ти зібралась народжувати?

Моє мовчання дає відповідь замість мене.

- Ти ж бачиш в якій ми зараз ситуації, - продовжує він. – Дитина тільки все ускладнить. І… я не готовий ще стати татом, - трішки м’якше уже промовляє він.

- Треба було думати про це перед тим, як спати без презерватива. Я також не готова бути мамою, але раз уже так сталось.

- То що? Нехай буде? Вероніко, дитина це не собачка і не котик.

- Я це чудово знаю. Але я не збираюсь робити аборт.

- То що ти пропонуєш?

- Ми або беремо двоє участь у житті дитини або лише я.

- Чудово! – викрикує Микола і з голосним грюкотом дверей виходить з кімнати.

Я в ступорі. Він просто обернувся і пішов. Залишив мене одну.

Раптом ця кімната стала такою тісною і задушливою. Кисню катастрофічно не вистачає. Я іду у ванну і нахиляюсь над раковиною. Дивлюсь на своє відображення у дзеркалі. Шкіра на обличчі бліда, а пасма вологого волосся спадають на щоки і плечі. Нудота підступає і я уже біля унітазу. Вибльовую і стає набагато легше.