34. Микола

Мама втомленими очима дивиться на кожного з нас. Її обличчя бліде, а голова заледве повертається з однієї сторони в іншу. Мені так важко бачити її в такому стані, що не можу передати словами.

Мама дуже рідко хворіє, а якщо й хворіла, то не надовго, а зараз хвороба з’їдає її з середини, забирає кожну її живу частинку.
Підходжу ближче і ніжно кладу свою руку на її, до якої підтягнуті різні шнури і крапельниця.

Вона намагається усміхнутись, але це дається їй надзвичайно важко.

Вуста відкриваються і вона хоче щось сказати, але слова застрягають у горлі.

- Не потрібно говорити, мамо, -спокійно кажу я. – Бережи сили. Ми тут. Ми поряд, - і трішки стискаю її руку.

Її уже не голубі, а сірі очі, зустрічаються з моїми і на них бринить сльоза.

Декілька хвилин проходить у тишині. Ми дивимось на матір, а вона на нас. Раптом двері відчиняються і заходить Вероніка. Вона також трішки бліда, можливо їй знову погано.

- З тобою все гаразд? – запитуюсь я.

Дівчина легенько киває і підходить до ліжка.

- Доброго дня, - з усмішкою промовляє вона до мами.

Мама ще раз намагається натягнути усмішку, але її очі уже пожвавішали.

- Ти купила ліки? – запитуюсь її.

- Так, - не дивиться на мене і відповідає, але відчуття мені підказує, що тут щось не так, що Вероніка мені бреше.

Вирішую поговорити з нею потім про це. На одинці.

- А що трапилось? – запитується тато і за ним стурбовано мама впивається на нас поглядом.

- Та щось закачало в дорозі декілька разів, - відповідає Вероніка таким голосом, так ніби, це дрібниці. – Але уже все в порядку, - натягує усмішку, щоб усі заспокоїлись.

І знову настає мовчання.

Розумію, що це мовчання потрібно переривати, бо від цього нікому краще не стає, а навпаки, відчувається напруження. Але підходящої теми для розмови, я так і не знаходжу. У голову нічого не лізе. Бо що ми можемо розповісти мамі за цих три дні, що вона провела в лікарні, борячись за своє життя? Нічого. Ми нічого не робили, лише здригались від кожного телефонного дзвінка, майже не їли і не спали. Чекали хороших новин і боялись найгіршого.

Дивлюсь на дівчину, на її задумливий погляд. Про що вона думає?

Ми ще близько пів години проводимо в тиші і Макар перериває її.

- Я хочу їсти, - каже він до тата.

- То ми тебе нагодуємо.

Макар зскакує з татових колін і простягає йому руку.

- Ми скоро прийдемо. Не скучайте, - кидає тато на останок і закриває за собою двері.

Пропоную Вероніці сісти на крісло, на якому сидів тато і вона сідає, а я сідаю на краєчок маминого ліжка.

Мама дивиться спершу на мене, а потім на Вероніку. На ній затримує свій погляд набагато довше. Вероніка там само дивиться на неї і складається враження, що вони спілкуються поглядом. Мамині брови трішки піднімаються, а дівчина раптово опускає погляд униз.

- Вероніко, - звертаюсь до неї.

Вона дивиться на мене своїми карими очима.

- З тобою точно все в порядку.

- Так, - натягує усмішку.

Не зводжу з неї погляду і боковим зором замічаю, як мама легенько киває головою зі сторони в сторону. Мама розуміє, що з нею відбувається, але їй не вистачає сил, щоб сказати і, можливо, вважає за потрібне, щоб Вероніка сама мені про це розповіла.

- Я також проголодався, - піднімаюсь. – Піду щось поїм і за декілька хвилин прийду. Ти не хочеш? – запитуюсь Вероніку.

- Ні. Дякую. Я побуду тут, - м’яко відповідає вона.

- Гаразд, - вирішую залишити їх на одинці.

Можливо, вони все ж таки зможуть поговорити, або дівчина розповість моїй матері, що її турбує і їй стане легше. Хоча, я би надав перевагу тому, щоб вона розповідала мені все те, що її турбує і не важливо, що трапилось.

 У невеличкому кафетерії замічаю тата з Макаром, який апетитно поїдає румяну булочку з сосискою і запиває апельсиновим соком. Тато біля нього випиває невеличке горнятко кави.

- Тобі потрібен сон, а не кава, - кажу до тата і сідаю біля нього.

- Я в порядку, - відповідає він.

- Піди в готель і лягай спати, ми тут залишаємось на декілька днів.

- Після кави я так швидко не засну.
- Заснеш.

- Я ще навіть не посилився в готель.

- То ти весь цей час був тут? – дивуюсь батькові.

- Так.

- Бо ми по дорозі забронювали номер в готелі. Може передзвонити і забронювати ще тобі.

- Не варто. Я піду, думаю, що там є вільні номера.

- Гаразд.

Тато встає з місця.

 - Якщо щось трапиться, одразу ж дзвони. Я не вимикатиму телефон, - каже він втомлено.

Киваю і проводжаю тата поглядом із кафетерію. Він заледве переставляє ноги, цьому я й не здивований. Стільки часу провести без належного сну і відпочинку.

- Добра булочка? – звертаюсь до малого.

Він киває.

- Піду візьму собі також. 

Підходжу до милої жіночки за прилавком і беру собі каву і також булочку з сосискою. Від усіх цих приємних запахів свіжої випічки у животі забурчало. Повертаюсь до брата.

- Чому ви раніше мені не розповіли? – запитується Макар і не зводить з мене погляду.

- Я… - починаю нітитись. – Не хотіли, щоб ти переживав, - промовляю і розумію, наскільки тупо це звучить.

Макар мовчить, але обличчя скривив. Моя відповідь також його не задовільнила.

- Ми всі вирішили, що тобі поки що краще не знати. Надіялись, що вилікуємо маму і ти, навіть, про це не здогадаєшся.

- Я зрозумів, - каже хлопець з грубою інтонацією.

І в мене складається таке відчуття, що я говорю не з своїм молодшим братом, а з кимось такого віку, як я, чи старшим.

Мене охопив сором.

- Вибач, - продовжую я.

- Повертаємось до неї? – запитується раптово він.

- Я доп’ю каву і підемо, - натягую легеньку усмішку.