33. Вероніка

У мене в середині усе стискається. Клубок підступає до горла. Обливаюсь потом і дихання стає частішим. Тримаю його руку і стискаю сильніше. Знаю, що йому не боляче. Я слабенька порівняно з його фізичною силою, але я сильна морально. І допоможу стати сильнішим йому.

Один гудок. Два гудки. Три гудки.

- Без змін, - одразу ж у трубці лунає голос Сергія Степановича.

Розмова уже вкотре починається без привітань, навіть без слова «Алло». Батько знає, що нас цікавить лише одне, але відповідь залишається не змінною.

Третій день підряд ми не спимо вночі, майже не їмо і ходимо, як в тумані.

Марію Степанівну у ту ніч відвезли у нашу міську лікарню. Як тільки її стан трішки покращився, то на швидкій привезли у Київ. Весь цей час Сергій Степанович не відходить від жінки ні на крок.

- Може нам варто приїхати? – кожен день Микола запитується одне й те саме.

- Для чого? – трохи нервово відповідає той у слухавку.

Микола мовчить. Він не може дати конкретної відповіді, оскільки в його голові всі думки просто сплутались.

- Я … Ми…- бубнить він.

- Сидіть вдома і не видумуйте!

- Гаразд, - спокійніше відповідаю йому. – Якщо будуть якісь зміни, скажіть нам.

- Добре, - і чоловік вибиває.

- Чому він кричить? – повертає до мене Микола своє втомлене обличчя.

- Він просто настільки хвилюється і уже втомлений, що не може це контролювати.

- Але я ж контролюю, - різко підіймається зі стільця і підходить до кухонних шкафчиків.

- Ти також на грані, але ти справишся. Ми справимось, - кладу свою руку на його.

- Так. Усе налагодиться.

- Звісно.

- Вероніко, - каже хлопець через мить мовчання.

Бачу його запалені голубі очі. Він стискає стільницю так сильно, що кісточки пальців біліють. Я знаю цей погляд. Я знаю, які будуть його наступні слова.

- Я хочу тебе, - різким рухом правої руки він притискає до себе і починає жадібно цілувати.

Заскакую на нього і обхоплюю торс ногами, руки закидаю за шию.

Ми прямуємо у ванну кімнату. Рефлекторно зачиняємо за собою двері. Зриваємо одяг і різкий потік води додає пристрасті. Язик. Поцілунок. Пристрасть. Вдих. Видих. Стогон. І я відчуваю його в собі повністю. Він жадібно, сильно входить.

Так Микола справляється з проблемами. Секс. Микола, якого я пам’ятаю, ще й вживав алкоголь і сигарети. А зараз залишився тільки секс і він лише зі мною. Я рада, що можу дати йому все те, що потрібно. Хотіла б мати змогу дати більше, але є речі, які від мене не залежать.

Пара навколо нас і важке дихання у повітрі.

- Люблю тебе, - важко вимовляє він в перериві між швидким диханням.

- І я тебе люблю.

Його уже легкі і ніжні дотики пестять мою шкіру.

- Вероніко, я не можу її втрати, - шепоче Микола.

Притуляюсь обличчям до його обличчя і відчуваю як скрапує вода. Капля перетікає з його щоки на мою і попадає на губу. Облизую і солоний смак відчувається у роті. Він плаче. Мій завжди сильний хлопець, ламається з кожним днем.

- Ти її не втратиш, - беру його обличчя у свої долоні і просто дивлюсь у голубі очі.

- Їй стає гірше.

- Твоя мати сильна жінка і вона справиться.

Микола сильніше стискає щелепу.

Він уже мовчить, виходить з душу, бере біле полотенце і огортає мене.

Ще одним огортає себе.

- Я одягнусь в себе в кімнаті. Дякую, - не дивиться на мене.

Брюнет виходить і я залишаюсь на одинці з цим всім, що зараз відбувається в його і моєму житті. Відкидаю полотенце і стаю під струю гарячої води уже сама.

У голові море різних думок. Згадую усе. І сльози котяться щоками, змішуючись з гарячою водою. Не очікувано стає комок в горлі і підступає нудота. Швидко підбігаю до унітазу і випорожнюю увесь шлунок.

Ці хвилювання до добра не приводять.

Вмиваюсь і одягаюсь.

Зупиняюсь у коридорі і оглядаю будинок. Створюється відчуття, що сам будинок сумує за хазяйкою. Стіни і меблі уже не такого тону, у домашньому запасі уже не панує аромат Марійки, немає того сонця, який освітлював навіть похмурі дні.

Повільно піднімаюсь на гору, краєм ока заглядаю до Макара в кімнату. Хлопчик на самоті грається. Після того інциденту, він ні з ким не хоче проводити час, заледве заставляю його поїсти. Свою кімнату покидає лише, щоб поїсти і сходити в туалет.

- Макар, - м’яко вимовляю його ім’я і легенько привідкриваю двері.

Малий навіть не підводить погляд.

- Я не голодний, - різко відповідає він, як тільки я роблю декілька кроків у його кімнату. – Я сам пограюсь.

Міцно стискаю зуби і без слів іду від нього.

Ось, як одна подія в житті може перевернути його повністю і змінити  життя стількох людей. У цьому світі все пов’язано.

Заходжу в свою кімнату. Закриваю двері і спираюсь на них спиною.

- Вероніко! Макар! – гучно лунає Миколи голос.

Різко відчиняю двері і зустрічаю його у коридорі.

Вигляд у нього схвильований і водночас радісний.

- Збирайтесь! Мамі стало краще! Їдемо!

- Ти сказав татові, що ми приїдемо?

- Так. Він був не захваті, але мені не потрібне його одобрення.

Розумію, що проти нього не стану і самій хочеться навідатись до Марійки. Спершу іду й допомагаю зібратись Макарові, а уже потім і сама складаю у сумку декілька чистих речей, бо, швидше за все, ми залишимось у Києві на декілька днів.

- Ви готові? – запитується Микола.

- Так, - відповідаю я і беру Макара за ручку.

На обличчі хлопчика, нарешті, з’явилась маленька усмішка, але очі все ще були втомленими і заплаканими.

Ми усі виходимо і сідаємо в автомобіль. Перша сотня кілометрів проходить у тишині. Поворот за поворотом і не приємний комок пристає до горла.

- Микола, зупинись. Мені погано, - кажу і рукою намагаюсь знайти ручку, щоб відчинити двері.  

Брюнет швидко реагує на моє прохання і зупиняється на узбіччі, включає аварійку. Я виходжу і починаю блювати.