Ми повернулись з Києва і через день Микола одразу ж поїхав у Тернопіль. Ті міста забирають у мене хлопця. Він уже тиждень сидить там. Я уже настільки сильно за ним скучила, що не можу передати словами.
Поки він розбирається з справами у клубі, то я виконую свою роботу. Добре, що Макар уже не ходить в садок. Забавляє мене цілий день і не дозволяє сумувати. Ще приблизно два місяці і хлопчик піде у перший клас. Я так цьому рада і уже повільно готую його до цього. Кожного дня ми разом читаємо, пишемо і вчимось рахувати. Хочу, щоб у школі йому було набагато легше.
- Ніко, а коли мама приїде? Чому вона так довго працює в Києві?
Ех, Макар ще досі думає, що його мати працює, а не лежить у онкологічній клініці. І як цьому сповненому віри хлопчику, пояснити, де насправді знаходиться його мама.
- А давай, подзвонимо до неї? – пропоную я, бо і справді не знаю, що казати цьому малому.
Його очі одразу ж засвітились і він із швидкістю дістає мій телефон, який стояв на поличці і простягає мені.
Ми зручніше вмощуємось на його невеличкому ліжку і я набираю Марію Ігорівну.
Декілька гудків проходить і жінка не бере слухавки. Я уже збираюсь вибивати, як лунає її дзвінкий голос.
- Ніко?
- Мамо! – гукає в трубку Макар із усмішкою на обличчі. – Це я! – він вириває з моїх рук телефон і тримає міцно маленькими пальчиками.
- Макарчику, синочку. Як ти там?
- Коли ти повернешся? - ігнорує він її запитання.
- Постараюсь якнайшвидше, - впевнено каже вона.
Можливо, Марії Ігорівній і справді стало уже краще і її зможуть відпустити до дому на декілька днів.
- Я скучив.
- Я також скучаю, моє сонечко. А ти що робиш?
- З Нікою читаємо книжку.
- Молодці. Даш мені Ніку? Хочу з нею поговорити.
Макар нарешті віддає мені телефон, я виключаю гучномовець і прикладаю пристрій до вуха.
- Ніко, можливо, я за два дні буду вдома. Аналізи хороші і я почуваюсь дуже добре. Сергій зараз біля мене. Микола уже приїхав?
- Ні, він ще в Тернополі.
- Треба буде йому сказати, щоб повертався. А то ви одні в такому великому будинку. Вам не страшно?
- Ні, але, якщо чесно, не вистачає присутності усіх. Більше скучно, аніж страшно, - трішки розряджаю обстановку.
- Декілька днів і ми зустрінемось. Я так уже скучила за вами.
- Ми також.
І на цій ноті ми завершуємо розмову.
- За декілька днів ти зустрінешся з нею, - кажу хлопчикові.
- Ура! Мама скоро приїде, - весело викрикує Макар.
***
Пронизливий дзвінок у двері з першим промінням сонця змушує мене вилізти з ліжка у вихідний і спуститись на низ. Сонно протираю очі і відчиняю двері. Прохолодне повітря сонячного літнього ранку зустрічає мене і по шкірі пробігаються мурашки.
- Доброго ранку, кохана, - з букетом червоних троянд Микола заходить до будинку.
Нахиляється і цілує у щічку.
Я все ще протираю очі і намагаюсь зрозуміти, що відбувається. Слідом за хлопцем заходить Марія Ігорівна і Сергій Степанович.
- Ніко, добрий ранок, - із великими пакетами в руках промовляє чоловік.
- Добрий ранок, - мимрю я. – А ви чому так рано?
- Ти не рада нас бачити? – робить награне сумне обличчя Микола.
- Рада рада, - швидко виправляюсь я.
- Я також так думаю.
Забираю з його рук ароматний букет квітів обгорнутий коричневим папером і ставлю у кришталеву вазу з чистою водою.
Чоловік з жінкою витягають з пакетів багато різної їжі і складають у холодильник.
- А яка година? – ще сонно запитуюсь я.
- Шоста ранку.
- Ви цілу ніч їхали? – підходжу до харчів і помагаю усе розкласти, бо їх і справді дуже багато.
- Так, - відповідає Марійка.
- Ви усі дуже бодрі, як на людей, які провели цілу ніч в дорозі, - беру полуницю і ставлю у холодильник.
- Не клади, - зупиняє мене Марійка у голубенькій футболці, - я зараз приготую смузі з полуниці і млинці нажарю.
- Я зроблю, - вирішую перехопити інціативу.
- Ніко, у тебе сьогодні законний вихідний.
- Ми зробимо усе самі,- з усмішкою підтримує дружину Сергій Степанович.
- Йди віддихай, моє сонечко, - обіймає мене за плечі Микола і відправляє спати.
- Гаразд, - вирішую погодитись, раз вони так просять.
Піднімаюсь на гору і знову закутуюсь у тоненьку ковдру. За декілька хвилин уже сплю міцним сном.
Прокидаюсь від приємного запаху кави і оладок.
- Ще раз доброго ранку, - із тацею у руках промовляє Микола.
- Доброго, - потягуюсь на ліжку і усміхаюсь до нього.
- Виспалась? – сідає він на краєчок і ставить собі на коліна мій сніданок.
- Так. Давно так солодко не спала.
- Радий це чути. Твій сніданок, - ставить переді мною ароматну каву з молоком, оладки, які политі шоколадом і прикрашені червоною полуницею.
Я з апетитом з’їдаю усе і відчуваю, що поснідала дуже ситно.
- Дуже смачно, - закінчую жувати.
- Моя маленька свинька, - каже хлопець і витирає шоколад з кутиків губ. – А губи солоденькі, - цілує мене.
- Я скучала за тобою, - притягую його до себе.
Микола відкладає тацю з посудом на тумбу і притискається до мене.
Обнімає мене сильно і цілує все обличчя.
- Я також за тобою дуже сильно сумував.
Декілька хвилин ми цілуємось.
- Потрібно вставати, - перериваю наші поцілунки.
- Вероніко, у тебе вихідний. Дозволь собі відпочити, - легенько лоскочить мій животик.
- Дозволяю, тільки… - я різко вириваюсь з його обіймів і біжу у ванну до туалету.
- Вероніко? – Микола підривається і біжить слідом за мною.
Тошнота підступила не помітно.
- Увесь мій сніданок вийшов, - кажу йому, коли брюнет притримує моє волосся.
- Ти із смаком з’їла.
- То точно. Я накинулась на те все, так ніби тиждень не їла, - сміюсь разом із ним і вмиваю обличчя.
#2711 в Любовні романи
#1306 в Сучасний любовний роман
підліткові проблеми, підлітки кохання дружба батьки, кохання і доля
Відредаговано: 05.02.2022