30. Микола

У невеличкому кафетерії в клініці беру собі каву у паперовому стаканчику і великими кроками повертаюсь до маминої палати. Проходжу зал очікувань, у якому на м’якому стільці сидить тато. Він бачить мене, піднімається і крокує до мене.

- Микола, - доганяє мене і кладе руку на плече.

- Я несу каву! – гримаю на нього, коли гарячі каплі кави попадають мені на руку.

- Вибач, синку.

- Що ти хотів? – грубо кажу я, бо не на жарт рознервований.

- Хотів поговорити, - спокійно відповідає мені.

- Я тебе слухаю.

- Ходи на крісла, - вказує рукою на зал очікування.

Сідаю на м’який стілець біля якого є невеличкий дерев’яний кавовий столик, кладу коричневий стаканчик з кавою і уважно дивлюсь на батька, який сидить навпроти мене.

- Тобі варто бути відповідальнішим у сексі з Нікою.

- Ось про що ви говорили, - кривлюсь я. – Вона розповіла тобі усі деталі нашого статевого акту?

- Не гнівайся на неї. Вона просто дуже сильно за це хвилюється і не хоче стати мамою в такому молодому віці.

- Так ніби я хочу стати татом, - пирхаю йому і тягнусь за кавою.

- Просто будь акуратнішим. Я з мамою, звісно, будемо раді внукам, але в першу чергу ви повинні бути готові і раді дитині.

- Я тебе зрозумів, - в якісь мірі батько має рацію.

- Радий це чути, - усміхається він і з’являються ямки на щоках. – Я щось не побачив каблучки на її пальці.

Важко вдихаю.

- Я уже був готовий, але ти подзвонив. Ми зірвались і одразу ж поїхали. Я зроблю їй пропозицію, але як тільки усе вляжеться. Нехай мамин стан стабілізується. 

- Звісно, - погоджується зі мною тато.

- Щось вони там довго розмовляють, - уже з усмішкою на обличчі піднімаюсь, викидаю паперовий стаканчик з-під кави у смітник.  – Іду до них. Йдеш?

- За декілька хвилинок прийду, - тато дістає з карману вібруючий телефон. – З роботи.

Я наближаюсь до маминої палати, відчиняю двері і голосний і веселий сміх двох моїх улюблених жінок заполонює цю кімнату.

- Миколка, - каже мама.

Вероніка обертається і усмішка гасне з її обличчя. Вона ще досі на мене ображається. І я розумію чому. Я справді повівся як не відповідальний покидьок. Після того, як підемо від мами, попрошу у неї вибачення, навіть, влаштую якесь романтичне побачення.

- Я вийду, - каже Вероніка і не дивлячись мені в очі покидає палату.

- Вона ображається на тебе, - каже мама.

- Ех. Знаю, - сідаю на те місце, де сиділа дівчина.

- І я знаю за що.

- Вона і тобі уже розповіла!? – починаю уже обурюватись.

- Не злись, - строгіше каже мама. – Вона не хотіла. Я з неї витягнула цю розповідь. Микола, - продовжує мама.

- Я знаю, мамо, знаю. Я повівся не найкраще. Мені тато уже усе пояснив.

- Тобі потрібно пояснювати вдруге?

- Ні.

За це я і люблю маму, вона не повторюватиме вдруге, якщо я затямив урок, але вона повторюватиме до тих пір поки я не зрозумію. Так було і у навчанні. Мама могла годинами пояснювати мені одну й ту саму задачу чи формулу і робила це до тих пір, поки я не зрозумію. Вона не кричала і не нервувалась через те, що я не розумію, а пояснювала різними способами. У житті так ж само. Вона завжди дає розумні поради і це я ціную у ній найбільше.

- Попроси у неї вибачення.

- Попрошу. Як тільки повернемось у готель.

- Тепер моє серденько спокійне, - мило усміхається мама.

- Тобі не варто за нас так переживати.

- Варто. Ви ж мої діти, - каже вона і я розумію, що Вероніка уже і справді стала частиною сім’ї.

- Дякую, мамо, - нахиляюсь і міцно її обіймаю.

Отримую у відповідь люблячі і ніжні обійми.

- А ось і я, - веселий тато заходить у палату.

- Я знайду Вероніку, - кажу батькам і вони з розумінням до цього відносяться.

Після розмови з мамою в мені щось перемкнуло і я не хочу тягнути цю суперечку з Веронікою аж до готелю.  Іду по клініці і шукаю свою довговолосу русу дівчинку.

Уже здалека помічаю її постать, вона так, як і я декілька хвилинок тому, бере каву у паперовому стаканчику у кафетерії і шоколадний батончик. Вероніка без солодкого не може.

З усмішкою на обличчі і зібраними думками крокую до неї, але замічаю високу чоловічу постать поруч. Дівчина широко усміхається, як і той блондин, якого я впізнаю будь де.

Знову напружуюсь, руки стискаю у кулаки з такою силою, що кісточки пальців біліють.

Назар стоїть у синій футболці і джинсових шортах у руках тримає корзинку з квітами і пакет з фруктами.

- Ходи, я тебе проведу, - каже йому Вероніка і надпиває каву.

Її погляд карих очей зустрічається з моїми і вона трішки закашлюється кавою.

- Не спіши. Ніхто від тебе каву не відбере, - постукує Назар її легенько по спині.

- Дякую, - промовляє йому.

- Микола, привіт, - і тут хлопець замічає мене.

- Здоров, - по тому, як я це вимовляю, можна зрозуміти усю неприязнь до нього.

- Я прийшов до твоєї матері.

- З якого це дива?

- Микола, - лунає голос Вероніки.

Дивлюсь на неї і чекаю продовження.

- Не будь таким агресивним.

- Хто би говорив, Вероніко.

- Слухайте, народ. Що би там між вами не сталось, надіюсь, що я тут ні до чого. Знаю, що в минулому наші стосунки були не найкращі, - усміхається Назар. – Але я тут заради твоєї матері. Батькам не вийшло приїхати сьогодні, тому я тут замість них, а вони відвідають Марію Ігорівну на наступний тиждень.  І ще я би дуже хотів налагодити з вами стосунки, - кидає погляд на мене і Вероніку. – Щоб ти знав, Микола, я уже не розглядаю Вероніку, як дівчину, тому можеш бути спокійний. І нічого поганого вам не бажаю.

Дивлюсь на нього проникливо і не можу зрозуміти чи це він так вправно грає роль чи усе і насправді так є.

- Не розглядаєш, отже, ти уже знайшов собі дівчину? – трішки уже спокійнішим тоном запитуюсь у нього.