Ціна за кохання - 2. Хочу тебе.

28. Микола

 

Татів дзвінок збив мене з колії. На деякий час я перестав себе контролювати і якби не присутність Вероніки, то до Києва я міг так і не дістатись.

Я планував признатись в кохані Вероніці і червона коробочка у кармані джинсових шортів нагадує про це. Але зараз набагато важливіше це здоров’я мами.

До Києва ще дві години. Бачу краєм ока, як Вероніка хвилюється , не менше за мене. Її руки спітніли і кожних п’ять хвилин вона витирає їх у свої шорти.

- Подзвони у клуб і повідом, що тебе сьогодні не буде, - каже дівчина.

- Так, - згадую раптом про усі справи, які на сьогодні були заплановані.

Не дурно кажуть: «Не плануй дураче, бо Бог переіначе».

Беру у руки телефон, але ті починають труситись, ніяк не попадаю на ті знаки, які потрібно.

- Давай допоможу, - забирає Вероніка з моїх рук телефон і набирає номер мого адміністратора.

Я не вдавався в подробиці мого такого різкого рішення, просто повідомив, що сьогодні і декілька днів мене точно не буде, але я хочу бачити накладні після кожного робочого дня.

Остання година йде найдовше, а ще окрім цього ми попадаємо у пробки.

Я починаю нервувати ще більше.

- Чорт! – кричу і б’ю руками по кермі. – Чому вони не можуть їхати швидше!? – сигналю ряду машин, які стоять перед нами.

- Микола, твої нерви не допоможуть.

- Як ти можеш бути такою спокійною? – дивуюсь їй трішки високим тоном.

- Ти хочеш, щоб я також почала кричати і нервуватись, як ти? І що це поміняє? Від цих криків машини швидше рухатись не почнуть.

Глибоко вдихаю.

- Ти маєш рацію.

-  Може випий заспокійливе? – пропонує Вероніка.

- Ні. Я починаю погано думати з заспокійливими.

Повільно машини рушають і я слідом за ними.

- Нарешті ми зрушили з місця! – тільки кажу і ми знову зупиняємось. – Ну ви знущаєтесь!?

Вероніка уже мовчить.

- Мені потрібно кудись викинути усі свої емоції і переживання, - пояснюю їй.

- Я знаю, тому і мовчу.

- Як ти чудово мене знаєш.

- Я живу з тобою, - сміється трішки вона і її сміх  піднімає кутики моїх вуст.

- Дякую, що зі мною, - беру її руку на ту долю часу, що ми тут стоїмо.

- Я завжди буду з тобою.

Від цих слів мені стає трішки краще, я уже не так нервуюсь і переживаю.

Ми знову рушаємо і цього разу доїжджаємо до лікарні без проблем. Швидко паркуюсь і ми вилітаємо з автомобіля.

Поглядом шукаю тата, але не знаходжу. За цей час моєї розгубленості Вероніка розмовляє на рецепції.
Підходжу до них з переляканими очима.

- Що з нею? – тремтячим голосом запитуюсь жіночок, які з переживанням дивляться на мене.

- Марії Ігорівній уже краще. Пішли ускладнення, однак ми вчасно зреагували. Зараз вона відпочиває у своїй палаті.

- До неї можна? – питаюсь їх.

- На даний момент – ні.

- А коли ми можемо її навідати? – запитується уже Вероніка.

- Завтра, якщо її стан буде у нормі.

- Дякую, - Вероніка бере мене за руку і відводить від рецепції у сторону м’яких коричневих крісел, які слугують, як зал для очікування.

- Сідай, - каже вона.

Слухаюсь її.

- Зараз я подзвоню до твого тата. Потрібно його знайти.

Я лише киваю. З нею усе добре. Усе добре. Мама жива. Повільно заспокоюю себе.

Бачу, як Вероніки вуста рухаються у такт із словами, але я так і не розумію про що вона розмовляє по телефоні з батьком. Слова ніби залітають і вилітають, навіть не засвоюючись мозком.

Дівчина сідає мені у колінах.

- Твій батько зараз у готелі і ми їдемо до нього. Його також не пустили, але якщо щось трапиться, то йому першому про це повідомлять. Готель звідси недалеко, можемо і пішки пройтись. Тобі це зараз потрібно, - вона бере мене за руку і веде до виходу.

Зупиняємось уже на дворі, на сходах лікарні.

- Микола, з нею усе добре. Вона сильна і справиться з цим, - Вероніка з любов’ю мене обіймає.

- Так. Просто я уже стільки всього накрутив собі в дорозі, що зараз і шокований і радий, що з мамою усе в порядку .

- Розумію, - гладить вона мене по плечі. – Завтра ми до неї навідаємось, а тепер тобі потрібно відпочити з дороги і трішки розслабитись. Забути про усі ті думки, які були у дорозі сюди.

Погоджуюсь з нею і ми прямуємо у готель, який недалечко звідси.  

Тато зустрічає нас на рецепції з обіймами і втомленим обличчям. Він ставить свою руку мені на плече.

- Як ви? – дивиться на мене і Вероніку.

- Нормально, - коротко відповідаю йому.

- Він втомився, - каже дівчина.

- Я проведу вас у ваш номер. Як тільки заїхав, орендував і для вас, - пояснює тато. – Знав, що ви приїдете.

- Дякуємо, - мило усміхається Вероніка.

Тато так само ввічливо усміхається їй у відповідь.

Ми піднімаємось по мармурових сходах і опиняємось у світлому коридорі. Тато ніколи не обирає дешеві готелі. Він уже звик жити у комфорті так, як і я.

-  Ось, - відкриває він карточку білі двері. – Це ваш номер.

Спокійний номер кольорі хакі навіює сон.

- Я вас залишу. Я у номері одразу ж біля вас.

Тато зачиняє двері.

- Піду взнаю чи є щось їсти, - каже Вероніка.

Я почув, що вона сказала, але не відповів.

Лягаю на ліжко. Як мені уже надоїли ці поїздки. Я хочу просто лягти на своє ліжко у кімнаті і не турбуватись ні про що. Просто спати цілий день так, як було колись. А ось це доросле життя мене втомлює.

Не знаю, скільки часу Вероніки не було, а я лежу і просто дивлюсь у стелю.

- Микола? – перериває її ніжний голос мої думки.

Повертаю на неї голову.

- Я принесла чай і булочки з маком. Це все, що було у буфеті.

- На більше я й не сподівався. То уже пізня година.

Вероніка сідає біля мене з двома чашками чаю і булочками у кульку.

- Як ти то донесла? – дивуюсь їй.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше