24. Микола

З Тернополя я одразу ж їду у Київ. Там повинен зустрітись із мамою і постараюсь поговорити з лікарями, можливо її відпустять до дому, хоча б на декілька днів, а то вона уже близько місяця не була вдома.

Так, він нашої останньої поїздки в Київ пройшов місяць. Тато майже весь час проводить на роботі в Івано-Франківську, інколи ночує вдома, а решту часу проводить поруч з мамою. Декілька своїх справ він передавав мені. Інколи ми чергувались і до мами їхав я разом з Макаром і Веронікою.

Клуб у Тернополі продовжує робитись. Я знав, що то буде не так швидко, як хотілось би. Ремонт уже розпочали і зробили близько тридцять відсотків від усієї роботи. Ех, а ще так багато роботи.

Повертаю у поворот і опиняюсь на парковці багатоквартирного будинку в якому знаходиться мамина однокімнатна квартира.

Зупиняю автомобіль і виходжу. Снігом у Києві уже й не пахне, не звертаючи на те, що тільки початок березня. А батьки колись розповідали, що хурделило і в лютому і в березні. Траплялись випадки, що і у квітні міг ще лежати сніг. Не спорю, колись зими були набагато кращі, аніж зараз. Це все через те глобальне потепління і зміну клімату. Я не здивуюсь, якщо за декілька років в Україні будуть такі зими, як в Англії, тобто буде лише дощ. І зима нічим не буде відрізнятись від осені.

Підходжу до під’їзних металевих важких дверей з магнітофоном. Натискаю на цифру «56» і декілька гудків неприємним звуком долинають до моїх вух. Ніхто не відповідає. Нажимаю ще раз і історія повторюється.

Мене уже трішки починає брати переживання. Чому мама не відчиняє двері? Я ж попереджав, що приїду приблизно о цій годині. Дістаю телефон і набираю її. Таке відчуття, що гудки ідуть вічність. У моїй голові уже різне трапилось, не хочеться уявляти найгіршого, але чомусь саме ці думки приходять у подібних ситуаціях.

- Алло, - нарешті чую такий рідний голос.

- Мамо, ти де?

- Ой, Миколко, ти уже приїхав?

- Так, ти де? – повторюю ще раз своє питання.

- Я в лікарні. Вибач, я забула тебе попередити, що мій лікар назначив мені ще одні процедури.

- Нічого, - спокійно уже видихаю я. – Добре, що з тобою усе в порядку.

- Я за декілька хвилин уже закінчую.

- Зараз буду, - кажу і направляюсь до машини.

- Микола… - мама хоче заперечити, але я уже кладу слухавку і заводжу мотор.

Лікарня недалечко, тому її я дістаюсь надзвичайно швидко. Декілька кроків і я уже ходжу коридорами цієї лікарні. Зовнішній вигляд цієї будівлі, аж ніяк не похожий на лікарню. Я би швидше сказав, що це якийсь котедж. Будівля в приємним темно-коричневих і  тілесних тонах, з балконами і вікнами, які виходять на територію лікарні.  Її оточують дерева і кущі, які влітку зеленю прикрашають усе навкруги. Лікарня ізраїльської онкології вважається однією із найкращих, саме тому мати тут. Комфортний та затишний хол лікарні також коричневих тонах нагадує рецепцію готелю. Підходжу до адміністратора – рудувата жіночка з круглими окулярами і привітною усмішкою.

- Мені потрібний лікар Паламарчук Марії.

- Ким ви їй являєтесь?

- Син.

Крізь окуляри вона проводить по мені поглядом. Уважно розглядає.

- Вам потрібен Авраам Мітельман.

- Де мені його знайти?

Вона розглядається по сторонах.

- Ось і він. Аврааме! – гукає вона кругленького чоловіка у білому халаті.

- Доброго дня, - вітаюсь до нього і простягаю руку для потиску.

- Доброго дня, - здоровається Авраам і усміхається.

- Я син Марії Паламарчук.

Його вираз обличчя одразу ж суворішає і утворюється друге підборіддя.

- Я саме хотів поговорити з кимось з родичів, - він іде коридором і відводить мене у сторону.

- Щось трапилось? – я знову напружуюсь.

- Мені відомо, що Марія Ігорівна орендує квартиру тут неподалік, але моя вам порада – краще, щоб вона залишалась у наших палатах, так ми краще зможемо контролювати її стан.

- Їй стає гірше?

- Я не можу вам сказати точно, - замічаю, що сам лікар починає трішки хвилюватись.  – Зараз її стан не стабільний.

- Тобто ви не зможете відпустити її на декілька днів до дому?

- Ні в якому разі. Такі далекі поїздки заборонені.

- Я вас зрозумів. Гаразд, - стискаю руки в кулаки. – Дякую.

Уже обертаюсь і йду. Але куди я йду? Мені потрібно до мами.

 - А де мама? – повертаюсь до Авраама.

- У 16 палаті, - легко усміхається він, а руки тримає у кишенях білого халату.

Я киваю в знак вдячності. Отже, маму уже переселили у 16 палату.

Знаходжу дерев’яні двері рудого кольору , стукаю і проходжу.

- Миколка! - весело гукає мама.

На голові у неї уже біла хустка.

- Я говорив з твоїм лікарем, - сідаю на краєчок її ліжка і поглядом проходжусь по палаті.

- Знаю, я повинна залишатись тут, - мама також обводить поглядом усе навкруги.

Світла палата навіть не схожа на палату у звичайній лікарні, а швидше нагадує кімнату у якійсь квартирі. Усе зроблено під пацієнтів, щоб вони відчували себе, як вдома. Зелений вазон біля вікна, велика шафа, комод з дзеркалом і комфортне ліжко.

- Якщо потрібно, то залишайся, - підтримую її. – Умови тут дуже хороші.

- Так, і годують дуже добре. Підбирають індивідуальне харчування під кожного пацієнта.

- От і чудово.

- Як там Макар з Веронікою? Чому вони не приїхали? – посипались мамині питання.

- Вони чекають на тебе вдома, - сумно відповідаю я. – Але не вийде. На наступний раз вони приїдуть.

- Я вже скучила за ними, - усміхається мати.

- Вони за тобою також.

- Ти залишишся на ніч у Києві?

- Завтра маю важливу зустріч. Вибач, не вийде. Я привезу усі твої речі з квартири сюди і перекажу власникові, що ти з’їжджаєш.

- Це було би чудово. Дякую,синку.

Я ще близько години розмовляю з мамою про різне, а потім повертаюсь до квартири і починаю складати її речі. Колись мама весь час прибирала у моїй кімнаті і складала мої речі. Вже коли став старшим , ми переїхали у будинок і я мав свою кімнату, то забороняв їй заходити сюди. Прибирав завжди сам. Навіть зараз, коли Вероніка хоче прибрати у моїй кімната, то не дозволяю. Чомусь для мене це дуже важливо, щоб прибирав саме я. Можливо, це пов’язано з тим, що після не моїх рук я нічого не зможу знайти, а так знаю, що де стоїть.