23.Вероніка

Ми повернулись назад у Івано-Франківськ. Знову наступають ті самі будні. Тільки тепер у будинку не буде Марії Ігорівни і лише інколи тут буде з’являтись присутність Сергія Степановича. Він буде або на роботі або з дружиною у Києві. Микола також хоче більше часу проводити з матір’ю, але хтось ж повинен займатись бізнесом, який починає процвітати.

Вчора прогулянка містом видалась набагато цікавішою, ніж попередня. Батьки і справді повели Макара на атракціони і навіть мені випав шанс трохи повеселитись. Малий настільки був радий, що ми з силою заставили його повернутись до дому, а коли він почув, що прийдеться знову ходити в садочок, то одразу ж засмутився. Але вибору у нього немає.

Ми усі приїжджаємо дуже втомлені з дороги, яка видалась набагато важчою, ніж була туди. Микола цілу дорогу мовчав, я намагалась хоча б якось розпочати розмову, але кожна спроба провалювалась.

Хлопець переступає поріг будинку і одразу ж піднімається до себе в кімнату. Я чую лише як гримають двері.

- Чому він такий злий? – запитується мене Макар, коли я допомагаю йому зняти курточку.

- Не знаю. 

- Я голодний, - зупиняється посередині кухні малий і дивиться на мене благальними очима.

- Давай замовимо піцу? – пропоную йому, бо розумію, що на приготування їжі мені піде набагато більше часу, аніж пів години.

- Так! – підстрибує малий. – Давай!

- Підеш скажеш Миколі? – пропоную я, бо надіюсь, що хоча б присутність брата підніме йому настрій.

- А він не буде на мене кричати? – з маленьким страхом в голубих оченятах запитується Макар.

- Він ж тебе любить.

- Тебе також.

Я стискаю щелепу.

- Гаразд. Я піду до нього, але спершу замовимо піцу, - розкуйовджую волосся малого.

Роблю дзвінок і за хвилину моє замовлення прийняте.

- Макар, іди переодягайся.

Потрібно, щоб хлопчик зняв з себе увесь той теплий одяг, оскільки удома уже дуже тепло.
Він швидко і голосно піднімається по сходах до своєї кімнати, а я повільно крокую за ним, однак повертаю до дверей Миколиної кімнати.

Декілька разів стукаю у двері. Тиша. Легенько прочиняю двері. У кімнаті пусто, лише його темна куртка недбало лежить на ліжку. Раптом чую звук води, яка лунає із ванної кімнати у його кімнаті. Як йому пощастило, має ванну кімнату у своїй ж кімнаті.

Підходжу туди і застаю хлопця в прозорій душовій кабінці. Його голова наставлена на струм води, очі закриті, а руки опущені. Я роздягаюсь, розсуваю дверцята кабінки і заходжу до нього. Стаю заду і обхоплюю його оголений торс руками. Обличчя прикладаю до мокрої спини.

- Я втомився, - шепоче він.

- Знаю.

- Чому так багато проблем і всі за один раз?

- Я тобі допоможу.

- Залиш мене.

- Ні.

- Чому? Для чого тобі такий проблематичний хлопець?

- Микола, обернись до мене, - різко ловлю його за руку і намагаюсь повернути до себе.

- Вероніко, - він відвертає погляд.

- Повернись! – підвищую голос.

Брюнет повертається і голубими очима дивиться униз.

- У кожного в житті трапляються проблеми і це нормально. Без них не було би життя. Я з тобою і щоб не сталось, я буду з тобою. Ми перейдемо через це разом. Чуєш мене? – тримаю його обличчя у своїх долонях.

- Дякую, - бере він мої руки і цілує їх.

- Головне не забувай, що ти можеш розповісти мені усе. Я хочу, щоб ти мені довіряв.

- Я тобі довіряю, - дивиться Микола мені в очі. – Довіряю, - нахиляється і цілує.

Він заводиться і не може зупинитись. Жорсткий секс, ось що йому зараз потрібно. Всю свою злість він спрямовує на це і я отримую неабияке задоволення.

- Ми піцу замовили, - шепочу йому, коли ми уже просто сидимо на плитці, а вода продовжує струменіти і переривати наше важке дихання.

- Я не голодний.

- Але, Микола, ти цілий день нічого не їв. Тобі потрібні сили.

Він мовчить.

- Гаразд, - строго кажу я і піднімаюсь на ноги.

Одягаюсь у свій одяг і виходжу із ванни і з його кімнати. І саме вчасно, дзвонить мій телефон і чоловік сповіщає про те, що за п’ять хвилин піца уже буде у нас.

Стукіт у двері.

- Піца! – вигукує радісно Макар.

- Макар, розрахуйся, - даю малому гроші. – Бо в мене волосся мокре, щоб не продуло.

Хлопчик ще більше усміхається, оскільки відчуває себе старшим, коли йому дають виконувати обов’язки дорослих.

- Мммм, як пахне… - він проходиться носиком над коробкою з ароматною піцою і глибоко вдихає запах.

- Сідай і будемо їсти, - беру у нього коробку і кладу на стіл, дістаю чисті тарілки.

- Микола буде піцу? – відриває шматок він.

- Не знаю, - з образою в голосі промовляю я і кладу шматок піци собі на тарілку.

- Буду, - лунає голос Миколи, який наближається до нас.

Я не підводжу на нього погляду, всім своїм виглядом показую, що ображаюсь на нього.

Брюнет бере собі тарілку і сідає за стіл. Ми їмо у тиші, яка дуже напружена.

Макар швидко наїдається і піднімається до себе в кімнату. Він завжди відчуває, коли між нами якась напруга.

- Не ображайся, - каже Микола.

- Я не ображаюсь, - відповідаю не дивлячись на нього.

- Вероніко, не бреши. Я ж бачу. Що трапилось?

- Микола, ти мені нічого не розповідаєш. Я хочу тобі допомогти, але не знаю як. Ти закрився від мене, від коли…

- Від коли що? Взнав про хворобу? – підвищує він голос.

Я не відводжу від нього погляду. На очах уже збираються сльози.

- Ти була такою ж, коли бабуся була в лікарні. Ти мене виганяла, я ще цього не роблю.

- Ще? Тобто ти плануєш мене вигнати звідси? Знаєш, я сама піду, - різко піднімаюсь з місця.

- Не підеш, - спокійно каже Микола.

- Чому ти так у цьому впевнений?

- Макар. Ти не можеш його залишити, - єхидно усміхається брюнет, бо знає, що має рацію.

Я і справді не можу покинути цей дім і Макара. Поки Марія Ігорівна у Києві, хлопчик на моїй відповідальності, як і цей будинок. І наступна причина – мені немає куди йти. Від оренди квартири я відмовилась, отже цей будинок – єдине моє житло.